Главная страница
Образовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей
qrcode

Конспект лекції по темі 10 (2 год.) Карне право та карна юстиція у Стародавньому Римі


Скачать 63.75 Kb.
НазваниеКонспект лекції по темі 10 (2 год.) Карне право та карна юстиція у Стародавньому Римі
АнкорORP Lektsiya 10.docx
Дата14.01.2017
Размер63.75 Kb.
Формат файлаdocx
Имя файлаORP_Lektsiya_10.docx
ТипКонспект
#6545
КаталогОбразовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей
Образовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей

МВС УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра загальноправових дисциплін


Конспект лекції по темі № 10 (2 год.)

«Карне право та карна юстиція у Стародавньому Римі»

з навчальної дисципліни “Основи римського права”
для студентів 1-го курсу, денна форма навчання

Обговорено і схвалено

на засіданні кафедри

загальноправових дисциплін “____”_______________2012 р.
Протокол №____

Одеса – 2012
Тема 10.

Карне право та карна юстиція у Стародавньому Римі.


  1. Формування поняття публічного делікту (злочину)

  2. Засади карної відповідальності

  3. Класифікація злочинів

  4. Засади визначення міри покарання

  5. Види покарань

  6. Види карного процесу

  7. Судочинство у карних справах



Мета лекції:

навчальна: зорієнтувати студентів на практичне, комплексне застосування знань з різних навчальних дисциплін;

ознайомити із основними поняттями карного права і карного процесу у римському праві;

виховна: розвивати у студентів інтерес до навчальної дисципліни «Основи римського права».
Література.

  1. Законы ХП таблиц; Институции Гая (книга ІІ) //Памятники римского права: Законы ХП таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. – М.: Зерцало, 1997.

  2. Новицкий И.Б. Римское право. – М.: Теис, 1996.

  3. Омельченко О.А. Римское право: Учебник. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: ТОН-Остожье, 2000.

  4. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. – К.: Юрінком Інтер, 2000.

  5. Підопригора О.А. Основи римського приватного права: Підручник. – К.: Вища школа, 1995.

  6. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003.

  7. Хутыз М. Х. Римское частное право. – М.: Былина, 2000. – С.39-55.

  8. Харитонов Е.О. Основы римского частного права. – Ростов н/Д: Феникс, 1999.

  9. Черниловский З.М. Римское частное право: Элементарный курс. – М.: Новый юрист, 1997.


1. Формування поняття публічного делікту (злочину)

Як зазначалося, спочатку поняття публічного та приватного правопорушення, злочину в римському праві не існувало. Всяке порушення охоплювалося поняттям delictum (правопорушення) незалежно від того, які блага при цьому порушувалися, чиї інтереси воно зачіпало і в якому порядку переслідувалося. Спробу уніфікувати норми, що передбачають покарання за основні правопорушення, зробив Аквілій, прийнявши у III ст. до н. е. закон, однак і він не передбачав розрізнення публічних і приватних деліктів.

Загострення класових та суспільних протиріч, падіння традиційної моральності наприкінці доби республіки змушують державу вжити низку заходів для жорсткішого захисту публічних і приватних інтересів. Певна річ, це вимагає створення більш чіткої системи норм, що регулюють дані відносини та забезпечують виконання охоронної функції. Поступово конституюються інститути, які пізніше дістали назву карно-правових. При цьому слід звернути увагу на те, що поняття карного права як галузі римська юриспруденція не виробляє, хоч засади карного права формуються та вдосконалюються досить активно. Йдеться про сукупність принципів та норм, що визначають покарання за правопорушення. Покарання бере на себе держава, визначаючи для цього коло найбільш небезпечних (з її погляду) правопорушень. Такі правопорушення можуть стосуватися не тільки сукупного (державного) інтересу, а й окремих (приватних) інтересів. Однак за ознакою серйозності правопорушення вони об'єднуються в одну групу, оскільки у кінцевому підсумку посягають на публічний правопорядок. Вони дістають назву – delictum publicum (публічних деліктів), на відміну від правопорушень приватного права –delictum privatum.

Правопорушення, що стосувалися сфери публічних інтересів, називалися також crimen (злочин), чим підкреслювалася суспільна небезпечність таких деліктів.

Поступово формується система норм, що передбачають покарання за публічні делікти, визначаються умови застосування та критерії тяжкості покарання. Злочини класифікуються за різними ознаками. Зокрема, вони поділяються на ординарні (crimen ordinaria) і екстраординарні, або ж надзвичайні (crimen extraordinaria).

Відмінності між ними полягали у такому. По-перше, розрізняли їх не за змістовними (характер злочинних дій, їх спрямованість тощо), а за формальними ознаками – час та спосіб регламентації наслідків нормами права. Ординарними вважалися злочини, які були передбачені нормами jus vetus («старим» правом), що містили точно визначений перелік найменувань правопорушень з суворо формалізованим визначенням змісту противоправних дій. Усі подальші зміни у розумінні сутності та змісту того чи іншого злочину повинні були не виходити за рамки первісних визначень. Екстраординарні злочини передбачалися нормами, що були створені едиктами імператорів. Видаючи едикти, імператори не були обмежені суворими формальними вимогами і тому встановлювали перелік обставин, що тягли пом'якшення або обтяження відповідальності порушника, на свій розсуд. По-друге, за ординарні злочини могли застосовуватися лише заходи покарання, які були передбачені тим давнім законом, де вперше було встановлено покарання за вчинення зазначеної дії. За злочини екстраординарні застосовувалися різні заходи покарання залежно від розсуду судді згідно із загальним положенням: «...тому, хто розглядає crimen extraordinaria, дозволяється виносити такий вирок, який він хоче – тяжчий або легший – але такий, щоб не виходив за межі помірності». Тим самим визначення покарання за екстраординарні злочини вимагало більш складної оцінки правопорушення: треба було не лише встановити факт злочину, а й оцінити сукупність суб'єктивних та об'єктивних обставин його вчинення.

При кваліфікації правопорушення з'ясовували сукупність обставин, однаково важливих для визнання дії злочином: causa (мета), persona (суб'єкт, особа), loco (місце), tempore (час), qualitate (властивість), quantitate (обсяг вчиненого), evenni (наслідок).

При цьому «суб'єкт злочину» в загальному розумінні був поняттям дуже широким – ним не могли бути тільки боги. Отже, злочинцем не обов'язково мала бути людина: злочин міг бути здійснений тваринами, а у християнську епоху – дияволом, що діє через посередництво тварини або іншої матеріальної субстанції. Натомість оцінка суб'єкту злочину (особи злочинця) у вузькому розумінні вимагала з'ясування того, «чи міг він вчинити злочин, чи не вчиняв злочинів у минулому, чи діяв свідомо і при здоровому глузді». Головна увага приділялася визначенню того, що фактично вчинено, і ставленню злочинця до вчиненого, а також тому, чи є злочинець суспільно небезпечним взагалі. Іноді висувалися також спеціальні вимоги до суб'єкта. Наприклад, жінка або дитина не були суб'єктами «замаху на величність», негромадянин Риму не міг бути суб'єктом посадових злочинів. Серед інших обставин оцінки злочину важливе значення мали характер і суспільна небезпечність дії.

Злочин у римському праві вважався суворо індивідуалізованою дією: не визнавалися злочинами правопорушення, вчинені групою. Якщо ж злочин був вчинений колективом осіб, кожному співучаснику ставили у провину лише його власні дії. Злочином визнавалася тільки активна дія: не можна було вчинити злочин бездіяльністю.
2. Засади карної відповідальності

При визначенні засад карної відповідальності римська юриспруденція виходила з принципово важливого положення: «У кримінальних справах усуває чи пом'якшує відповідальність те, що не має такого значення у справах приватних». Цим, зокрема, обґрунтовувався важливий критерій провини (вини), як необхідної ознаки злочину й умови відповідальності за його вчинення. До того ж провина у галузі карного права розглядалася як обставина, що допомагала встановити причину злочину (захист від нападу, що спричинив смерть нападника; затримання зловмисника, палія тощо).

Об'єктивний бік злочинної дії міг кваліфікуватися чисто формально: при більш тяжких злочинах визнавалося, що замах карається, навіть якщо результат правопорушення не настав і конкретної шкоди заподіяно не було. Отже, визнавалося, що шкідливі наслідки публічного делікту полягають в абстрактному зазіханні на публічний правопорядок. Особливості загальної конструкції карної провини як підстави відповідальності зумовили також і те, що розрізнення стадій здійснення злочину (закінчене і незакінчене, намір, приготування) у більшості випадків не розглядалося римськими юристами як чинник, що впливає на кваліфікацію дії і покарання злочинця.

Зосередження уваги римської юриспруденції на з'ясуванні мети і змісту публічного делікту сформувало ще одну важливу особливість оцінки злочину: практично не розрізнялися власне здійснення злочину і співучасть, підбурювання до злочину і його виконання, хоч різні відтінки злочинної поведінки було з'ясовано і проаналізовано. Результатом такого підходу була сентенція: «Хто дає згоду, має бути покараний як той, хто діє», що стала підґрунтям встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочини проти римського народу чи принцепса. Навіть смерть злочинця не припиняла карного переслідування осіб, що мали у такий спосіб відношення до дійсного чи уявного злочину – «у справах про злочин проти громади кожен – не співучасник, а найголовніший виконавець».

Умовою карної відповідальності була вина як певне негативне психічне ставлення злочинця до передбачуваної карним законом дії. Ідея врахування ставлення суб'єкта злочину до своєї провини сформувалася ще в рамках юрисдикції понтифіків і тих критеріїв, якими керувалися жерці в покаранні тих, кого вважали порушником суспільно-релігійних порядків. (У позарелігійному юридичному покаранні не мало значення ставлення порушника до вчиненого: головним було з'ясувати, що вчинено, ким і за яких обставин.) Порушення релігійних церемоній поділялися на значні та дрібні – тобто такі, що можна вибачити. При цьому малося на увазі, що значні делікти вчинено свідомо, а дрібні – результат недбалості. Відповідно значні делікти тягли для порушника ганьбу, а дрібні – лише осуд з виховною метою. З часом це стало виглядати так, що лише значні делікти, тобто ті, що вчинені свідомо, трактувалися як підстава застосування карних санкцій.

З часів визнання християнства офіційною релігією під його впливом наявність провини (вини) визнається обов'язковою умовою карної відповідальності. «Sine culpa non est aliquis punien-das» (Без вини немає будь-якого покарання. Немає вини – немає покарання), – вважали римські юристи. Безвинне вчинення протиправної дії, очевидно, взагалі не давало підстави загальної кваліфікації її як злочину.

Отже, історично склалося так, що і архаїчне, і пізнє римське право виходило з того, що для карності публічного делікту обов'язковою є його навмисність. Дії протиправні, але ненавмисні, тобто вчинені з необережності, недбалості тощо кваліфікації як злочини не підлягали (хоч розглядалися як приватноправові делікти). Через це у римському праві визнавалася єдина форма карної провини — dolus (злочинний намір, злий умисел). Хоча іноді допускалося, що протиправна дія сама по собі, за своєю природою вимагає покарання, але в цих випадках припускалася наявність dolus, що трактувалася як злочинна зневага індивіда до публічного правопорядку.

У свою чергу «злий умисел» як форму вини поділяли на кілька видів, що слугували підставою спеціальної кваліфікації вчиненого і були критеріями ступеня осуду дій злочинця. Зокрема, варто згадати про такі види dolus:

  1. власне dolus (злий намір, як такий) означав наявність прагнення вчинити саме те, що було вчинено. Dolus означав, що особа розуміла характер своїх дій, могла оцінити як можливі, так і бажані наслідки;

  2. lascivia означала, що суб'єкт вчинив злочинні дії як витівку, необдуманий жарт, однак він визнавався таким, що розуміє, якими можуть бути наслідки;

  3. iuxuria відображала негідне психічне ставлення особи до протиправних дій, зумовлене прагненням до чогось порочного;

  1. cupiditas як мотив злочину, зумовлений жадібністю, пристрастю злочинця, що, однак, не є тотожним прагненню до особистого збагачення;

  2. petulantia полягала у зухвалості, нахабності. Вона вважалася мотивом злочинної поведінки при непокорі військовій владі, магістрату, публічному правопорядку.

Втім, усі названі види dolus рівною мірою були тяжкою провиною і на визначення міри відповідальності практично не впливали.

Карна провина включала внутрішні елементи, наявність яких була обґрунтуванням карної відповідальності. Такими елементами були: 1) наявність певного інтелектуального рівня, що означало передбачення можливих наслідків, розуміння обставин справи, уявлення про можливі наслідки вчинку; 2) наявність шкідливої для публічного правопорядку спрямованості волі. Відсутність цієї «шкідливості» визначалася загальним правилом: «Ніхто не діє навмисно, якщо користується своїм правом». Спроба вийти за межі реалізації прав у галузі публічних інтересів створює кримінальну ситуацію. Визнання публічної шкідливої спрямованості волі зумовило наявність низки ситуацій, коли покаранню підлягали дії, що не обов'язково характеризувалися наявністю dolus. Наприклад, підлягав карній відповідальності лікар за невдале лікування, оскільки у цьому вбачалося порушення ним своїх обов'язків. Тут відповідальність наставала на засадах об'єктивного настання наслідків, визнаних законом злочинними та небезпечними, незалежно від конкретних мотивів чи навіть за відсутності таких.

Разом з тим, для визнання особи винною у вчиненні злочину не обов'язковим було усвідомлення нею протизаконності свого вчинку; від неї не вимагалося точне юридичне знання, що саме вона порушує. У загальній формі ця вимога виражалася у сентенції ignorantia legis neminem excusat (Незнання закону нікого не вибачає). Лише для злочинів із спеціальним суб'єктом – посадових тощо – усвідомлення протиправності своєї дії та її характеру було обов'язковим елементом. Без цього не йшлося про ці види злочинів: становище певного кола суб'єктів у римському публічному правопорядку припускало, що їх обов'язком є точне знання законів і їхніх вимог. Тут знання чи незнання законів трактувалося як ухилення від належного виконання публічних обов'язків магістрату з наслідками, що звідси випливали.
3. Класифікація злочинів

У римському праві класифікація публічних деліктів залежала, насамперед, від об'єкту, на який було вчинено замах, його місця у загальній ієрархії «публічних інтересів». З урахуванням цієї обставини можна виокремити такі види злочинів:

  1. versus rei publicaeзлочини проти громади у цілому («державні» злочини). До них належали: а) співробітництво з ворогом (зрада; здача ворогу міста; підпал фортеці чи міста, що обороняється, тощо), вчинене римським громадянином, б) замах на основи публічного правопорядку (змова з метою зміни форми державного ладу чи устрою, дії з метою передачі влади не уповноваженій особі тощо), вчинений римським громадянином, що мав змогу впливати на реалізацію державних повноважень; в) замах на належне виконання обов'язків магістрата або жерця (корисливе використання повноважень для зміни публічно-правового порядку і прав римського народу), вчинений посадовою особою – магістратом або жерцем; г) нехтування громадянськими обов'язками (відмова від військової служби, участь у повстанні); д) нехтування громадянсько-релігійними обов'язками (брехня при трактуванні так званих «книг Сивіли» або релігійних прикмет, вчинення злочину проти римської релігії). У цих злочинах суб'єктом могли бути також жінки-римлянки, особливо причетні до виконання релігійних церемоній; е) замах на посадову особу (замах на магістрата тощо). У добу пізньої республіки склався особливий підвид злочинів цієї групи – образа величі римського народу (замах на вбивство та вбивство магістрата тощо);

  2. військові злочини.Певною мірою цей вид публічних деліктів може вважатися різновидом злочинів проти римської громади, оскільки йдеться про порушення публічного правопорядку, ухиляння від виконання громадських обов'язків тощо. Однак у системі римської карної юстиції (як і у пізніших правових системах) їх виокремлювали у самостійну категорію з наступною детальною диференціацією окремих видів порушень та покарань за них. Про значення, яке надавалося цьому виду публічних деліктів у пізньому римському праві, свідчить кількість присвячених їм фрагментів у Дигестах та певна теоретична розробленість різних аспектів відповідної проблематики.

Згідно з поглядами римської юриспруденції вчинені воїнами злочинні дії могли мати або спеціальний, або загальний характер. Внаслідок цього і переслідування за такі діяння було або спеціальним, або загальним. Спеціальним військовим злочином вважався делікт, вчинений особою, що діяла як легіонер (Д. 49.16). До військових злочинів відносили: проникнення на військову службу осіб, яким це заборонялося законом; перехід на бік ворога; заклик до повстання; втечу з поля бою; непокору начальнику, невиконання наказу; ненадання допомоги начальнику під час бою; замах на особу начальника; симуляцію хвороби; замах на самогубство; продаж зброї; ухиляння від військової служби; самовільну відлучку; дезертирство; поранення товариша по службі тощо;

  1. злочин проти релігії.У добу християнства розрізняли три види таких злочинів: а) замах на функціонування державної церкви, на відправлення церковних служб; б) замах на недоторканність храмів (крадіжка з церковних будівель, псування їх устаткування тощо); в) злочинні форми іновірства (схизма, поганство, вихід із християнства). Суб'єктом цих злочинів міг бути не тільки римський громадянин будь-якого віку і статі, а й взагалі будь-яка істота, навіть раби і тварини;

  2. зловживання владою.Основним видом таких злочинних дій визнавалося насильство посадової особи щодо особистості чи майна громадянина, не зумовлене виконанням обов'язків магістрата, але з використанням атрибутів посади (лікторів, стражників, знаків влади тощо). Суб'єктом цього злочину могла бути лише посадова особа;

  3. підкуп виборців.Об'єктами цього злочину були публічний правопорядок і моральні засади життя римського суспільства. Суб'єктом злочину міг бути тільки римський громадянин, офіційно допущений до передвиборної агітації на свою користь і викритий у підкупі виборців. Дії аналогічного змісту, вчинені від його імені іншими особами, не могли бути кваліфіковані як вказаний публічний делікт;

  4. вимагання.До цієї групи належали: а) хабарництво чиновників (предметами хабара могли бути тільки певні речі, головним чином гроші; не розглядалися як хабарі їжа і питво для особистого вживання, почесні подарунки від родичів тощо); б) вимагання при виконанні посадових обов'язків (головним чином при збиранні податків). Суб'єкт вказаних злочинів був «подвійно» спеціальним: тільки посадова особа і тільки така посадова особа, від якої залежить здійснення дій щодо потерпілого;

  1. підробка і брехня з правовими наслідками.Об'єктом зазіхань тут був встановлений порядок врядування і судочинства. До цих злочинів належали: підробка заповітів, грошей, помилкове тлумачення закону суддями чи адвокатами, використання вигаданих норм права тощо, фальшування мір і ваг, обман щодо наявності споріднення (при заповіті, опіці тощо). У більшості випадків суб'єктом злочину могли бути будь-які особи, навіть не з числа римських громадян. Але іноді суб'єкт був спеціальний – судді, юрисконсульти;

  2. вбивство і прирівняні до нього злочини.Загалом вбивство розглядалося як тяжкий злочин. Однак не всяке вбивство розглядалося як карний злочин, а тільки те, де мало місце зазіхання на специфічний статус особи як римського громадянина – носія частини величі римського народу. Злочином не вважалося: вбивство раба; дитини; вбивство у разі потреби на війні, вчинене поза римською територією; вбивство перебіжчика, засудженого до страти; вбивство порушника святості шлюбу батьком потерпілого. Всі причетні до вбивства кваліфікувалися як співучасники. Кваліфікуючими ознаками були: вбивство зброєю і при здійсненні розбою, вбивство родичів, аборт. До вбивства прирівнювали: приготування отрути і «любовного зілля», кастрацію, магію і «чаклування», зловмисний підпал на кораблі;

  3. замах на недоторканність особи.Цей злочин міг мати місце за наявності двох умов: 1) немає ознак приватного делікту – injuria (кривди), як результату дії; 2) немає ознак більш тяжкого злочину. Якщо ці умови були наявні, то сам намір посягнути на недоторканність особи був злочинним. Тому покаранню підлягав кожен, хто був викритий навіть у спробі завдати ушкодження особистості римського громадянина, тим більше вчинити вбивство;

  4. статеві злочини.Вимоги до суб'єктів цих деліктів визначалися залежно від додаткової внутрішньої класифікації злочинів; суб'єктом злочинів проти шлюбу (інцест, заборонені шлюби, перелюбство, ганебний шлюб тощо) міг бути тільки повноправний римський громадянин, причому в деяких випадках (ганебний шлюб) тільки такий, що належить до певного стану; суб'єктом злочинів проти статевої моралі (викрадення жінок, педерастія, звідництво) могла бути будь-яка особа, причому в деяких випадках римські громадяни звільнялися від покарання;

  1. злочини проти власності.У класичному праві майнові зазіхання одних римських громадян проти інших (furtum) вважалися приватними деліктами і не тягли карної відповідальності. У пізньому римському праві кваліфіковані види присвоєння чужого майна, що становили значну небезпеку для суспільства (нічна крадіжка, крадіжка у великих розмірах, крадіжка в лазнях, крадіжка худоби, грабіж зі зброєю в руках), стали об'єктом карного переслідування. Кваліфікованим видом крадіжок вважалися також присвоєння майна з окремими елементами зазіхання на публічний порядок (подружня крадіжка, крадіжка державного і священного майна, врожаю цілком, крадіжка спадщини);

  2. злочин проти публічного правопорядку у галузі господарювання.До цієї групи злочинів відносили, головним чином, зловживання економічною монополією (підняття цін, відмову продажу товару якійсь особі за оголошеною ціною тощо), а також корисливе використання свободи торгівлі (скупка товарів по дорозі на ринок). Суб'єктом такого злочину міг бути тільки громадянин, що мав jus commercii.


4. Засади визначення міри покарання

Термін poena, яким позначалося покарання, був похідним від грецького punitio (очищення громади від злочинця і передача його на покарання богам). У ранньому римському праві карна відповідальність, що накладалася від імені народу, мала абстрактне значення. Конкретна форма покарання визначалася окремо вищими магістратами. З розвитком карного права покарання почали відразу призначати конкретно з урахуванням виду, суб'єкту й обставин злочину.

У пізньому римському праві було вироблено певні загальні критерії визначення форми покарання відповідно до загальних принципів публічного правопорядку і мети встановлення карної відповідальності.

Загальні засади призначення покарання виглядали таким чином:

  1. покарання має правовий характер. Це означає, що воно прямо передбачене правовою нормою, як санкція за вчинений злочин, і являє собою конкретну оцінку громадою дій злочинця – «Покарання накладається лише за законом чи за іншим правовим розпорядженням відповідно до делікту»;

  2. покарання є конкретним у юридичному сенсі, тобто воно пов'язане з оцінкою саме цього злочину – «Скільки деліктів, стільки і покарань». Отже, не може бути покарання, адресованого злочинцю взагалі або за злочинну діяльність в цілому без точної правової кваліфікації їхніх властивостей. Поширювальне тлумачення злочину і покарання за нього неприпустиме;

  3. покарання повинно мати превентивний сенс. У цьому його соціальна мета і призначення – «Покарання має виправляти людей», а також «...не залишати злочинця безкарним... для того, щоб інший не думав вчиняти таке». Невідворотність покарання римська юриспруденція трактувала саме у сенсі необхідності забезпечення публічного правопорядку, а не абстрактної правової справедливості, що виступає як відплата за вчинений злочин – «Іноді покарання підсилюється в інтересах громади...». Крім того, покарання іноді могло накладатись і винятково з міркувань правової доцільності. Римська юриспруденція обґрунтовує такі заходи посиланням на те, що «хоча покарання іноді накладається ніби без вини, однак ніколи без причини»;

  4. покарання має бути адекватним злочину. Це означає, що покарання має відповідати вчиненому делікту з урахуванням соціального, правового, матеріального змісту останнього. Римська юриспруденція цю вимогу трактувала, передусім, у вузько практичному розумінні, розглядаючи її як забезпечення відповідності заходів покарання рівню суспільної небезпечності злочинної дії. Це знайшло відображення у сентенції: «Покарання за кожен злочин має бути адекватним».

Визнання принципу адекватності покарання мало наслідки теоретичного і практичного характеру. По-перше, це тягло визнання нерозривного зв'язку між покаранням і злочином – ibi esse poenam, ubi et nox estде злочин, там і покарання. По-друге, покарання і злочин мали бути зв'язані місцем і часом. Іншими словами, йшлося про додержання принципу територіальності дії карного закону і невизнання зворотної дії такого закону. По-третє, захід покарання мав відповідати характеру злочину. По-четверте, не може застосовуватися як покарання міра, що є лише тимчасовим превентивним засобом захисту публічних прав. Зокрема, серед можливих покарань за римським правом не було тюремного ув'язнення, оскільки «завдання в'язниць не в тім, щоб карати, а щоб утримувати під вартою».

З урахуванням вказаних засад карної відповідальності у римському праві також мали місце спроби сформувати ієрархічну систему покарань за публічні делікти. Це зумовлювалося, насамперед, практичною потребою у загальному виді визначити принципи накладення покарання за різноманітні злочини. Покарання, що має особистий, тим більше тілесний характер, визнавалося у кожному разі більш тяжким, ніж будь-які майнові стягнення. Отже, у системі карних покарань найлегше тілесне покарання тяжче будь-якого грошового. Наслідком врахування ієрархії покарань було встановлення правила, згідно з яким тяжчі покарання мають поглинати легші. Це допомогло вирішити проблему, що виникла у зв'язку з існуванням загального правила про те, що за кожний вчинений злочин має призначатися окреме покарання. Адже при застосуванні цього правила часто виникали ситуації, коли покарань призначалося багато, причому вони у підсумку могли бути неадекватними реальній значимості злочину і наслідкам для злочинця. Згідно з новим підходом вважалося, що більш суворе покарання включає і поглинає більш помірне. Тому, наприклад, засудженого на смерть не слід додатково карати продажем у рабство або майновим штрафом.
5. Види покарань

Конкретний вид і спосіб застосування покарання встановлювалися або законом, що передбачав той чи інший конкретний вид злочину, або правовою традицією, або суддівським розсудом. При цьому враховувалися характер злочину, особа злочинця і загальні засади покарання, вироблені римською правовою практикою. Головне місце відводилося покаранням, якими злочинець тим чи іншим способом піддавався громадському осуду з боку рівних йому громадян: позбавлення привілеїв, пов'язаних з належністю до римської громади; позбавлення можливості надалі зазіхати на публічні інтереси і публічний правопорядок.

Перелік конкретних видів покарань виглядав таким чином:

1) страта(poena capitis). Цей вид покарань призначався або при особливій небезпеці для римської громади через надзвичайну зухвалість злочину, або при зазіханні на священні підвалини римського суспільства. Звичайним способом страти в епоху класичного Риму було відсічення голови сокирою. Для військових чи у військових умовах знаряддям страти слугував меч, що вважалося більш шляхетним способом.

Спеціальними видами страти були:

а) розпинання на хресті (у дохристиянські часи – для вільних громадян, що порушували релігійні приписи і були засуджені понтифіками; у християнську добу – для рабів. З цього загального правила були винятки – наприклад, хресна страта повсталих рабів тощо);

б) утоплення у мішку, кинутому у воду (за вбивство своїх родичів);

в) віддання на розтерзання диким звірам під час циркових вистав (це покарання вважалося рівнозначним розпинанню на хресті);

г) замуровування у стіні (щодо жінок – жриць богині Вести або пізніше черниць за порушення релігійних приписів чи норм суспільної моралі);

д) спалення;

є) скидання зі скелі.

Крім того, застосовувалися і так звані домашні види страти, що полягали у зобов'язанні злочинця до самогубства (примушування випити отруту, заколотися мечем тощо).

Сама процедура страти зазнавала змін. Спочатку винесення смертного вироку тягло його негайне виконання. У період імперії традицією стало надавати відстрочку виконання вироку – від 30 днів до 1 року. Змінювалося і місце страти: спочатку вона відбувалася під відкритим небом, пізніше виконання смертного вироку проходило, як правило, у місцях ув'язнення. Тіло злочинця у поганські часи обов'язково видавали родичам для поховання, але з часом ця практика припинилася;

2) позбавлення римського громадянства.Таке покарання застосовувалося за посадові злочини, порушення моральних підвалин співжиття у суспільстві тощо. Позбавлення римського громадянина status civitatis могло бути максимальним (злочинець повністю й остаточно позбавлявся статусу римського громадянина шляхом вигнання з громади назавжди, продажу в рабство «за Тибр» – поза римську територію) або частковим. Часткове позбавлення римського громадянства наставало або після засудження до позбавлення прав у римській родині (злочин проти родичів, безчесні вчинки), або після спеціального позбавлення прав громадянства через засудження до вигнання (deportatio). Депортація не позбавляла колишнього римського громадянина статусу вільної людини і пов'язаного з цим права на захист. Депортація звичайно полягала у примусовому переселенні на який-небудь острів. Іноді траплялися випадки примусового переселення засудженого у віддалені римські селища па нових територіях (свого часу на таке був засуджений поет Публій Овідій Назон). Режим депортації міг бути різним і передбачати різні наслідки. Зокрема, засуджений міг бути висланий взагалі з Риму без зазначення конкретного місця його проживання. Тоді він міг жити будь-де, крім Риму, звісно, якщо не було заперечень органів місцевої влади. Разом з тим, засудженого могли заслати у певне місце. У цьому випадку представники місцевої влади стежили, щоб він не залишав визначеного йому місця поселення.

Вирок міг передбачати можливість повернення у Рим після закінчення певного терміну. Але якщо такого застереження у вироку не було, то засланий не міг повернутися без спеціального дозволу під загрозою нового карного вироку. Єдиною можливою підставою самовільного повернення із заслання визнавалося обґрунтоване бажання бачити імператора чи клопотатися перед ним у своїй справі (звісно, якщо раніше не було негативної реакції імператора на клопотання даної особи);

3) примусові роботи.До цього виду покарання засуджували, як правило, неримських громадян. Римські громадяни могли бути засуджені до примусових робіт за умови попереднього позбавлення їх громадянства. Лише після цього вони каралися цим, ніби рабським, ганебним заняттям – роботою не для власного задоволення, а з примусу.

Існувало два основних види примусових робіт: а) праця на копальнях (за злочини проти римського народу, за військові злочини тощо). Вона вважалася за ступенем суворості наступним покаранням після страти; б) використання в школі гладіаторів як інструктора, бійця, «ляльки» для тренувань тощо. Цей вид примусових робіт був сприятливішим для засудженого, оскільки давав потенційну можливість при «професійному успіху» одержати звільнення від покарання;

  1. ув'язнення.Вміщення до в'язниці як покарання за злочин практикувалося тільки щодо рабів – за дрібні делікти: непослух, відмову від свідчень тощо. В'язницями слугували, в основному, колишні храмові приміщення або підземні приміщення при цирках, школах гладіаторів тощо, які могли використовувати і не за прямим призначенням. Конкретні терміни ув'язнення нормами права не передбачалися. Можна припустити, що визначення таких строків залежало у кожному випадку від адміністративної практики, що склалася;

  2. тілесні покарання.Тілесні покарання, що тягли каліцтво (відрубування рук, ніг, таврування тощо), у римському карному праві не застосовувалися (лише у ранню добу покалічення допускалося як засіб припинення найтяжчих деліктів). Тілесні покарання з метою завдання болю засудженому також зустрічалися нечасто та й то, головним чином, як додаткове покарання. Слід зазначити, що взагалі тілесні покарання як самостійна й єдина санкція за злочин застосовувалися тільки за крадіжки дітей. Взагалі тілесне покарання (бичування) вважалося ганебним і застосовувалося до рабів: їх били спеціальним бичем, що було не стільки боляче, скільки ганебно.

Варто звернути окремо увагу на одну ситуацію, коли могли застосовуватися засоби тілесного впливу «меншого ступеня ганебності». Наприклад, вільних римських громадян могли бити ціпками чи різками, але не у вигляді карного покарання, а як стягнення поліцейсько-адміністративне або військове. Таке стягнення накладалося магістратом. При цьому мав значення той етично-правовий нюанс, що пучок різок (fascis), у який за межами Риму ще й вкладали сокиру, вважався ознакою влади посадової особи – магістрата, який за ним носили спеціальні слуги-ліктори. Цим ніби пом'якшувалися суспільно-моральні наслідки биття різками за вказівкою магістрата, оскільки той виступав як втілення частки величі римського народу;

6) штрафи.За дрібні злочини, що були дуже близькими до приватних деліктів, могло застосовуватися також стягнення певної кількості майна – штрафів. Штраф міг бути виражений у матеріальній формі (наприклад худобою) та у грошовій. Застосовували штрафи в основному магістрати. їх можна було накладати тільки у разі, якщо в законі точно вказаний розмір штрафної санкції за публічний делікт.
6. Види карного процесу


І І

Карному переслідуванню підлягали тільки правопорушення, які доктрина римського права розглядала як такі, що стосуються «публічних справ». Низку досить небезпечних для суспільства правопорушень (які у сучасних правових системах кваліфікуються як карні злочини – крадіжка особистого майна, заподіяння тілесних ушкоджень тощо) розглядали в Римі як делікти приватного права і тому такі злочини підлягали приватному, а не карному судочинству. Можливість застосування карно-процесуальних форм визначалася з урахуванням сукупності обставин: змісту вчинених дій, суб'єкту злочину, наявності спеціальної підсудності, діапазону санкцій за делікт тощо. Цим зумовлювався той чинник, що єдиної, універсальної і загальнообов'язкової форми карного судочинства римська юстиція не виробила.

Поступово у Стародавньому Римі склалося кілька форм карного процесу:

  1. публічний процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрати. Тут справа про публічне правопорушення розглядалася одноосібно уповноваженою на це посадовою особою (курульним магістратом), юрисдикція якого спиралася на повноваження в межах наданої йому вищої влади. Цей процес застосовувався у разі спеціальних звинувачень, або у звинуваченнях проти чітко визначених категорій осіб: при вчиненні військових злочинів вояками; при вчиненні злочинів жінками-римлянками (якщо такі справи не належали до адміністративно-поліцейської юрисдикції едила); при вчиненні злочинів проти іноземців і взагалі неримських громадян; при вчиненні злочинів рабами тощо. При розгляді справ одноосібно магістратом порядок судочинства не обмежувався формальними вимогами; фахівці-правознавці до участі у процесі не залучалися, допускався тільки самозахист звинувачуваного;

  2. публічний процес у справах, що підлягали юрисдикції магістрати за участю народних зборів як обов'язкової апеляційної інстанції. Судове рішення, прийняте в результаті такого розгляду, спиралося на верховну владу римського народу. Цей процес застосовувався при розгляді найбільш тяжких публічних деліктів, вчинених римськими громадянами, надто тих, що передбачали у вигляді покарання страту. Ця форма процесу вимагала додержання кількох обов'язкових стадій: виклик до суду, аналіз обставин справи, вирок магістрату, звернення до народних зборів з проханням визначити остаточність вироку, рішення народних зборів. При цьому всі стадії процесу мали відбуватися з додержанням точно регламентованих формальних процедур. Пізніше апеляцію до народу було замінено правом звернення з оскарженням вироку магістрата до імператора як провідника держави;

  1. процес у справах, що виникали із вчинення приватних деліктів. Відбувався він на різних етапах розвитку римського права у різних формах: у вигляді легісакційного, формулярного, екстраординарного тощо провадження. Хоч у цьому разі мав місце, поряд з іншими, розгляд справ з правопорушень, що тепер відносять до карних злочинів, і відповідно застосовувалися можливості примусу з боку публічної влади, але у головних своїх рисах він не відрізнявся від розгляду інших справ на основі положень приватного права;

4) процес у справах, що підлягали юрисдикції колегії присяжних суддів. Він провадився спеціально створюваними колегіями присяжних суддів під головуванням магістрату (як правило претора). Судове рішення спиралося на делеговані повноваження «представників римського народу». Цей процес застосовувався для розгляду справ, які виникали із звинувачень магістратів у вчиненні посадових правопорушень, злочинів проти публічного правопорядку, вчинених римськими громадянами, тощо. У «класичну добу» цей вид процесу став найбільш поширеним, а згодом саме з нього виник суд за участю присяжних з числа рівноправних громадян. Римська юриспруденція розробила також деякі загальні норми процесу за участі присяжних: суд мав відбуватися там, де присяжні можуть одержати повні відомості про обставини правопорушення; суддя (магістрат, що головує) вирішує питання права, а присяжні вирішують питання факту, тобто сам злочин і провина особи, що обвинувачується, зважуються присяжними, а норми права (визначені магістратом, що головує у суді) тільки визначають правові наслідки рішення присяжних;

5)процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрата у провінції на підставі його спеціальних повноважень, наданих йому щодо римських громадян та інших жителів провінції, що не є римськими громадянами. Він зводився, як правило, до затвердження рішень і вироків органів муніципального самоврядування.
7. Судочинство у карних справах

Основні засади процедури карного судочинства склалися при розгляді карних справ магістратом за участі суду присяжних і карних справ, що підлягали юрисдикції магістрата з наступним затвердженням вироку народними зборами.

Принциповою особливістю карного процесу за римським публічним правом була вимога обов'язкового приватного звинувачення по всіх карних справах. Ні посадові особи, ні особи, що офіційно виконували суддівські функції, ніхто інший (чиновник, військовий магістрат, клірик тощо) не міг порушувати карні справи, підтримувати обвинувачення у суді, надавати докази тощо. Для початку провадження у карних справах необхідно було, щоб приватна особа (римський громадянин) звинуватила іншу особу в здійсненні публічного делікту з ознаками карного злочину, в приватному порядку звернулася до відповідної судової інстанції і виявила ініціативу підтримувати обвинувачення.

Зацікавлена особа зверталася до quaestioспеціального органу, що займався підготовкою до судового розгляду даної категорії справ. Комісій було кілька. Об'єднання всіх таких комісій вважалося верховним карним судом. До складу комісій входили кілька фахівців-суддів з числа магістратів, присяжні судді обиралися за жеребом; головував спеціальний магістрат. До початку засідання суду громадянин, який висунув обвинувачення, повинен був виконати певні формальності, щоб засвідчити свій намір. Якщо обвинувачів було кілька, претор призначав одного як dominus litis, додавши трьох помічників. Усі вони підписували обвинувачувальний акт, у якому зазначалися: 1) місце слухання справи, 2) ім'я претора, 3) ім'я того, хто обвинувачує, 4) ім'я того, кого обвинувачують, 5) сутність обвинувачення, 6) зміст відповідної норми закону, 7) місце, рік і місяць вчинення злочину. При цьому обвинувачуваний міг скористатися правом ознайомлення з актом обвинувачення.

Той, хто висував обвинувачення, певним чином зв'язував себе фактом обвинувачення: у разі недоведеності обвинувачення, до нього міг бути у свою чергу вчинений позов з боку колишнього обвинувачуваного з приводу наклепу на нього. Крім того, кожен римський громадянин міг обвинуватити того, хто висунув обвинувачення і програв карний процес, у несумлінності, змові з обвинувачуваним тощо і порушити іншу карну справу проти обох вказаних осіб.

Після встановлення сутності обвинувачення починалася процедура визначення складу суду присяжних. Кожна сторона мала право відводити присяжних, яких, зазвичай, у слуханні справи брало участь від 35 до 75 осіб. Потім жеребом визначався суддя головуючий у справі. Суд збирався у спеціально організованому місці, у певні дні й години, був відкритим і публічним. Процес починався з промови обвинувача, у якій той мав дотримати чотирьох умов: rem ut defmiat, hominem ut notet, argumento probet, teste confirmatвикласти суть звинувачення, вказати на учасників і обставини злочину, викласти аргументи і вказати на докази. Під час одного процесу можна було обвинуватити особу лише в одному карному злочині. Головним елементом процесу були промови. Допит свідків проводили особисто сторони. Після закінчення змагань ораторів і підсумкового висновку головуючого наставав момент прийняття рішення присяжними.

Присяжні виносили голосуванням (dixerunt) вирок у одному з таких формулювань: «виправданий» (А. – absolvo), «засуджений» (С. – condemno), «істина не встановлена» (N.L. – non liquet). Вирок, що містив засудження обвинуваченого, потребував не менше 50 відсотків + 1 голос присяжних. За умов рівності голосів «за» і «проти» підсудного виправдовували. Слухання справи могло бути відновлено за тим самим або аналогічним обвинуваченням, однак через певний проміжок часу. Виконання вироку було справою обвинувачів (їм видавали для цього спеціальні накази на ім'я уповноважених міських магістратів).

З часом процедура судочинства зазнає змін. Поступово зростає роль головуючого у суді. З'являються платні обвинувачі-донощики, а згодом і професійні слідчі-поліцейські. Справи про незначні злочини підлягали прискореному адміністративному розгляду зі спрощеними покараннями. Обвинувачення могло бути вже не тільки приватним (accusatio), а й офіційним. Процес стає закритим і зводиться часто до допиту обвинувачуваного з приводу висунутих проти нього обвинувачень (inquisitio). Не допускається, як було раніше, угода сторін щодо формулювання обвинувачення, про характер покарання. Якщо винесений і оформлений належним чином судовий вирок не виконується негайно, то він вважається владним наказом для адміністрації, що не вимагає додаткових судових дій.

У період імперії судочинством займаються чиновники, призначені імператором – співробітники його канцелярії. Становище обвинуваченого враховується при визначенні судової процедури: сенаторів могли засуджувати або сам імператор, або спеціальна колегія; з'являються спеціальні суди для придворних, вояків і духівництва; чиновники підлягають суду своїх начальників; створюється спеціальний суд для розгляду злочинів, вчинених рабами і колонами.

Розвивається інквізиційний процес. Справу від її порушення до винесення вироку цілком проводила одна особа – суддя. Все ширше застосовуються катування, причому навіть щодо свідків. Катуванням піддаються не тільки раби, а й вільні громадяни. Перевагу надають письмовим доказам. Свідчення однієї особи не вважаються достатнім доказом, свідчення жінок мають обмежене значення. У судах присягати повинні вже не лише сторони і свідки, а також і судді. Судова процедура стає платною і дорогою. Це помітно гальмує розгляд справ.

Останнє слово при карному судочинстві належить імператору, що міг припинити карне переслідування, звільнити від покарання, амністувати. Він міг поновити добре ім'я того засудженого, котрий, на його думку, був цього гідний (restitution in integrium — інститут, відомий у приватному праві як анулювання угоди).

Поступово формується корпорація осіб, що мають відношення до судочинства, але не є суддями – advokati. Претендентів вносили у списки колегії адвокатів (statuti advokati) після попереднього іспиту. Очолював колегію адвокатів її голова – primas. Судова установа, до якої зараховувався адвокат, мала над ним дисциплінарну владу, тобто могла накладати штрафи, забороняти на якийсь час ведення справ, виключати зі списків. Від адвоката залежало, прийняти на себе ведення справи чи відмовитися від неї. Іноді суддя призначав стороні, що не знайшла собі захисника, адвоката від суду. Адвокат одержував гонорар (почесну винагороду) – «у межах справедливої помірності». Крім виступу в суді, адвокати складали для своїх клієнтів документи, ділові папери тощо.

При визначенні кола доказів, що могли використовуватись у карному процесі, виходили з того, що найголовнішим доказом є інформація свідків. Свідками, зазвичай, могли бути тільки повноправні римські громадяни. Однак у разі державних злочинів допускалося свідчення жінок, дітей, осіб чужого громадянства, навіть рабів. Не допускалося у класичному праві свідчення одне проти одного родичів, що перебували у прямому спорідненні; лібертинів проти своїх колишніх хазяїв; свідчення клієнтів проти їхнього патрона. Свідчення мало бути особисто зробленим у судовому засіданні. Допускалося примушування до свідчення: вільних громадян примушували загрозою штрафу, рабів – загрозою катування. Катування вважалися прийнятними також для бурлак. У разі тяжких, державних чи релігійних злочинів дозволялося катувати за розсудом суду будь-кого. Спеціально визначалося становище рабів, що дають свідчення проти свого хазяїна: після допиту з катуванням вони вважалися вільними і більше не належали колишньому власнику.

Достатніми для обвинувачення визнавалися також докази, добуті під час обшуку будинку підозрюваного (але при цьому обшук мав проходити за точно встановленою законом процедурою, для того щоб виключити можливість підкидання доказів), і ті, що містилися у документах. Значення письмових доказів мали у карному процесі тільки документи офіційного характеру. Папери мали бути представлені в оригіналах безпосередньо суду.
перейти в каталог файлов

Образовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей

Образовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей