Лекція Основи теорії права
 Скачать 95.5 Kb.
| Образовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей |
| Лекція 2. Основи теорії права. План
Традиційно всі норми за предметом регулювання поділяються на дві великі групи:
Найхарактернішою ознакою соціальних норм є нормативність: по-перше, вони є правилами поведінки, тобто вказують, як варто себе вести у тій чи іншій конкретній ситуації; по-друге, вони є правилами загального характеру, для них характерна багаторазовість застосування, тривалість дії, невизначеність адресата (адресуються всім, хто може опинитись у визначених соціальними нормами умовах). Соціальні норми служать для регулювання суспільних відносин. Дія соціальних норм забезпечує суспільний порядок. За способом встановлення і забезпечення прийнято розрізняти:
За змістом або сферами відносин, соціальні норми поділяють на: – політичні норми; – економічні норми; – культурні норми; – естетичні норми; – релігійні норми; – техніко-соціальні норми. Різниця, що існує між нормами права та іншими соціальними нормами, встановлюється за такими критеріями.
2. Поняття та ознаки права. Право як регулятивна сила має низку притаманних йому ознак, які якнайкраще розкривають його сутність. Загалом можна виділити такі ознаки права:
Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених норм, що встановлюються і забезпечуються державою та спрямовуються на врегулювання суспільних відносин. Сутність права, як і сутність держави, полягає у його соціальному призначенні – регулюванні суспільних відносин та організації управління суспільством. Сутність і соціальне призначення права конкретизуються в його функціях. Функції права – це основні напрямки юридичного впливу на суспільні відносини. Виділяють соціальні (гуманітарну, економічну, політичну) і юридичні функції права (регулятивна і охоронна). Перші вказують, на які сфери громадського життя здійснюється юридичний вплив, а другі – яким чином цей вплив здійснюється.
Право, як система норм, потребує зовнішнього виразу, аби його можна було сприйняти. Таку зовнішню форму воно отримує в джерелах права, під якими розуміють способи вираження та закріплення правових норм. До джерел права відносять:
Нормативно-правовий акт – це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, що встановлює, змінює чи скасовує норми права Нормативно-правові акти поділяють на закони та підзаконні нормативно-правові акти. Закони – це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами (у нашій державі – Верховною Радою України), мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини. Закони зазвичай поділяються на конституційні та звичайні. Підзаконні нормативно-правові акти – результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб) та уповноважених на те державою громадських об’єднань. Такі акти зазвичай розвивають чи деталізують окремі положення законів. 4. Поняття системи права як внутрішньої організації. Право складається з численних правових норм. Аби правильно вибрати для реалізації відповідну правову норму, треба знати, де її можна знайти. Допомогу в цьому може надати знання про систему права. Система права – це обумовлена характером суспільних відносин внутрішня будова (структура) права, що полягає в об’єднанні правових норм в інститути, підгалузі та галузі права Первинним ланцюжком системи права є норма права – загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, що відображає державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин. Ознаки норм права:
Норма права має внутрішню структуру, що виражається у її внутрішньому поділі на окремі елементи, пов’язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію. Гіпотеза – частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься у диспозиції. Диспозиція – частина норми, що містить суб’єктивні права та юридичні обов’язки, тобто саме правило поведінки. Санкція – така частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Правові норми можна групувати залежно від підстав на різні види:
- загальні (що діють на всіх громадян), спеціальні (що діють на певне коло осіб), виняткові (усувають дію норм щодо певних суб’єктів). Правовий інститут – це сукупність правових норм, що становлять частину галузі права і регулюють окремий вид чи визначену сторону однорідних суспільних відносин. Підгалузь права – це відособлена частина галузі права, що регулює окремі великі сфери суспільних відносин, які входять до загального предмету правового регулювання галузі. Галузь права – це сукупність правових норм, що утворюють самостійну відособлену частину системи права, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин своїм особливим методом. 5. Загальна характеристика форм реалізації норм права. Реалізація права – це втілення встановлених правових норм у діяльність суб’єктів права через використання суб’єктивних прав, виконання юридичних обов’язків чи дотримання заборон Загалом, право знаходить свій вираз через три основних форми його реалізації: використання, виконання та дотримання. Використання права – форма реалізації уповноважуючих норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб’єктів, здійснюваній ними за власним бажанням. Виконання права– форма реалізації зобов’язальних норм, яка полягає в активній поведінці суб’єктів, здійснюваній ними незалежно від їх власного бажання. Дотримання– форма реалізації заборонних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб’єктів, утриманні від заборонених діянь. Суб’єкти використання, виконання і дотримання – державні та громадські об’єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Проте не всі норми держава може дозволити реалізувати суб’єктам права безпосередньо. В окремих випадках суб’єктивні права та юридичні обов’язки осіб не можуть бути реалізовані безпосередньо. Для цього потрібне втручання певного державного органу. Саме тому виділяють четверту форму реалізації правових приписів, яка має назву застосування права – це особлива форма його реалізації, під якою розуміють державно-владну, організаційну діяльність компетентних державних органів та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуальних правових наказів (приписів). Для цієї форми реалізації характерними є певні специфічні ознаки, а саме:
Загалом, застосування права має місце, коли:
До правозастосовчої діяльності ставляться такі вимоги:
Правозастосовчий акт – індивідуально-конкретний, державно-владний припис, винесений відповідним органом внаслідок вирішення юридичної справи. Існує кілька класифікацій правозастосовчих актів:
Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації (коли вибирається правова норма і з’ясовується її легітимність) є тлумачення права. Тлумаченням правових норм і, насамперед, закону – це не що інше, як усвідомлення та роз’яснення їх змісту. 6. Правовідносини Правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, що забезпечуються державою Ознаки правовідносин: 1) вони виникають на основі норм права; 2) характеризуються наявністю сторін, які мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки; 3) є видом суспільних відносин фізичних та юридичних осіб, організацій і навіть спільнот людей; 4) здійснення суб’єктивних прав чи додержання юридичних обов’язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою. Структура правовідносин: Суб’єкти - учасники, які є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Серед них можна виділити (фізичні та юридичні особи; державні та громадські організації; різні спільноти (трудові колективи, населення відповідного регіону, народ тощо). Фізичними особами як суб’єктами правовідносин можуть бути лише люди (громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Юридичними особами - організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов’язки, захищати свої права у суді та нести юридичну відповідальність за вчинені дії. Основною ознакою суб’єктів правовідносин є наявність у них правосуб’єктності – здатності бути носіями прав та обов’язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за неправомірні дії. Елементами правосуб’єктності є право- та дієздатність. Правоздатність – це здатність суб’єктів правовідносин бути носіями прав та обов’язків, а дієздатність – це здатність самостійно набувати і реалізувати такі права та обов’язки. Іноді із дієздатності виділяють ще один компонент – деліктоздатність, або здатність суб’єктів правовідносин нести юридичну відповідальність за скоєне правопорушення. Об’єкти правовідносин– ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами правовідносин виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Їх поділяють на матеріальні, духовні блага та дії осіб. Зміст правовідносин – це їх реальна наповненість. Виділяють фактичний та юридичний зміст правовідносин. Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти. Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що зумовлюють виникнення, зміну чи припинення правовідносин Юридичні факти поділяють на дії та події. Юридичні дії – це такі життєві обставини, які виникають за волею людини, наприклад: укладення договору, вступ у шлюб. Більшість юридичних фактів є діями. Подіями є такі життєві обставини, які виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб’єктів правовідносин: наприклад, народження та смерть, стихійне лихо. Юридичні дії, у свою чергу, поділяють на правомірні та неправомірні.
Поведінка людей у суспільстві, врегульована нормами права, може бути правомірною і неправомірною (протиправною). Правомірна поведінка – це така поведінка, що відповідає вимогам права. Протилежністю правомірної поведінки є поведінка неправомірна, абоправопорушення, яким визнається винна протиправна поведінка деліктоздатної особи, що тягне за собою юридичну відповідальність. Ознаки правопорушення:
Правопорушення зазвичай поділяють на види у залежності від ступеня суспільної небезпеки. За цим критерієм розрізняються злочини і проступки. Злочин – це винне протиправне діяння, що порушує норми кримінального права і наносить шкоду найбільш важливим суспільним відносинам. Злочини – найтяжчий вид правопорушень, тому їх вчинення тягне застосування заходів кримінального покарання. Оскільки норми кримінального права охороняють найбільш важливі суспільні відносини, вони виділені в спеціальну галузь права. Проступки – це всі інші правопорушення, не визнані злочинами. Вони характеризуються меншим ступенем суспільної небезпечності. Залежно від того, у якій сфері життя були вчинені проступки, від виду порушених норм права, від характеру завданої шкоди і застосовуваних до порушника санкцій, виділяють цивільні, адміністративні та дисциплінарні проступки. Склад правопорушення - сукупність його обов’язкових елементів. Якщо який-небудь з елементів відсутній, немає і самого правопорушення. До елементів складу правопорушення належать його об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона. Об’єкт правопорушення – це охоронювані правом суспільні відносини, яким наноситься шкода. Об’єктивну сторону правопорушення складають ті елементи протиправної поведінки, що характеризують її зовнішній прояв. Обов’язковими ознаками об’єктивної сторони правопорушення є саме діяння, його шкідливі наслідки та причинний зв’язок між діянням і наслідками. Протиправне діяння – це акт поведінки людини, виражений в активній дії чи пасивній бездіяльності. Шкідливі наслідки – це шкода, що заподіюється цим діянням. Причинний зв’язок між протиправним діянням і його шкідливими наслідками – це такий зв’язок між явищами, через який одне з них (причина) є необхідною умовою виникнення іншого (наслідку). До факультативних ознак об’єктивної сторони зазвичай відносять місце, час, спосіб та обстановку здійснення правопорушення. Суб’єкт правопорушення– це особа, що його вчинила. Суб’єктивна сторона правопорушення розкриває психічне відношення суб’єкта до вчиненого діяння та його наслідків, вказує на спрямованість волі правопорушника. До ознак суб’єктивної сторони відносяться: вина, мотив і мета. Вина – під нею розуміють психічне ставлення суб’єкта до діяння і його наслідків. Розрізняють умисну і необережну вину. Необережність характеризується тим, що особа передбачає можливі шкідливі наслідки свого діяння, але легковажно розраховує, що зможе їм запобігти, або не передбачає такі наслідки, хоча за обставинами справи повинна була й могла їх передбачати. Практичний зміст полягає насамперед у розрізненні умислу та необережності. Особа підлягає більш суворому покаранню за умисні правопорушення. Мотив – це ті внутрішні спонукання, якими суб’єкт керувався при здійсненні правопорушення. Мета – це результат, до якого він прагнув. Мета і мотив також можуть впливати на кваліфікацію правопорушення. Рекомендована література:
 перейти в каталог файлов | Образовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей |