Спеціалізація та навчальний процес на факультетах одеських вжк та овжмк (1910-1917рр.)
 Скачать 156 Kb.
| Образовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей |
| Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України Одеський Національний Політехнічний Університет Кафедра історії України та етнографії Конкурсна робота з дисципліни Історія України на тему: «СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ ТА НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЦЕС НА ФАКУЛЬТЕТАХ ОДЕСЬКИХ ВЖК ТА ОВЖМК (1910-1917рр.) Виконала: Студентка гр.. ХФ-121 Гайдук Людмила Ігорівна Науковий керівник: Мельник О.В Одеса 2012 ЗмісТ Вступ……….…………………………………………………………………..2 Розділ 1. Історіографія та джерельна база дослідження…...……………......3 Розділ 2. Формування закладів Вищої жіночої освіти в українських губерніях Російської імперії. Проекти створення вищих жіночих курсів (1860–ті рр. – 1879 р.)……………………………...........................................5 2.1. Розвиток жіночої освіти в другій половині ХІХ ст.: характеристика та основні тенденції………………………………………………………………5 2.2. Розвиток середньої жіночої освіти в ХІХ ст. та передумови створення вищої жіночої освіти в Одесі..……………………………………………….9 Розділ 3. Система Вищої жіночої освіти в Одесі (1879– 1920 рр.)…………14 3.1. Перші проекти ВЖК в Одесі: передумови, зміст, наслідки. …………..14 3.2. Створення Одеських ВЖК, їх структура та її зміни у 1906–1920 рр.……………………………………………………………………………15 Розділ 4. Спеціалізація та навчальний процес на факультетах Одеських ВЖК та ОВЖМК (1910-1917 рр.) …………………………………………………16 Вступ У сучасному суспільстві як України, так і багатьох країн Західної і Східної Європи продовжується модернізація системи вищої школи з метою її наближення до світових стандартів та адаптація до «болонського процесу». Нагальність цих процесів зумовлена галузевою спеціалізацією науки і розвитком певних галузей знань. Розвиток системи освіти в сучасній Україні вимагає більш докладного вивчення її закономірностей та процесу підготовки фахівців для вищої школи. Серед пріоритетних напрямків сучасної історичної науки є дослідження розбудови, розвитку та реформування освітніх закладів. Серед напрямів дослідження вищої освіти в Україні в період середини ХІХ – початку ХХ ст. чільне місце посідає проблема створення та розвитку системи вищої жіночої освіти, яка має чітко окреслений гендерний аспект, тому що можливість здобуття освіти є гарантією незалежності жінки в світі. Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю всебічного аналізу та наукового узагальнення історичного досвіду розвитку системи вищої жіночої освіти в Україні (середини ХІХ – початку ХХ ст.), а також впливу жіночого руху на цей процес як в межах Російської імперії в цілому, так і в регіональному аспекті міста Одеси. Стан освіти у період, що досліджується, має багато спільного з сучасним її рівнем в Україні: необхідність підготовки фахівців з різних галузей у короткий термін, залучення громадськості до розвитку вищої школи, приватний характер вищих освітніх закладів. Розділ 1 Історіографія та Джерельна база дослідження Історіографічна база досліджуваної теми досить широка, її початок датується серединою ХІХ сторіччя. Загальну проблематику жіночої рівноправності в Україні вивчали П.Грабовський [1], М.М. Костомаров [2], М. Павлик , Леся Українка [3]. У дореволюційній літературі розвиток вищої жіночої освіти розглядався в основному в оглядових статтях. Автори статей дотримуються ліберального напрямку і освітлюють питання вищої жіночої освіти як правову, економічну, соціальну і культурну проблему. Активна розробка теми в дореволюційний час цікава скоріше джерелознавчим, ніж історіографічним аспектом, тому що створені в ті роки численні дослідження мали яскраво виражений публіцистичний характер. Такими є роботи Е.О. Лихачової [4], Н.Е. Зінченко [5], С.Г. Сватікова [6], К.Р. Шохоль [7]. Н.Е. Зінченко вважає, що причини прагнення жінок одержати вищу освіту полягали у недостатній підготовленості жінок до самостійної праці й усвідомлення ними неможливості займатися педагогічною діяльністю. Досліджуючи перші спроби жінок потрапити в університети (60–ті роки ХІХ ст.), автор вважав, що наступний етап починається з відкриття для них підготовчих курсів наприкінці 60–х – початку 70–х років. Також він аналізує основні риси програм і характер діяльності перших курсів і робить висновок про те, що перші жіночі курси не забезпечували попит жінок щодо серйозної, ґрунтовної наукової освіти. В результаті недоліків існуючих ВЖК посилився від’їзд жінок до закордонних університетів. Для вирішення проблеми, зазначає автор, у 1886 р. створена комісія з розробки питань вищої жіночої освіти у Міністерстві народної просвіти. У роботах Д. Мордовцева [8], А. Шабанової [9], Є. Щепкіної [10], що мають мемуарний характер, акцентується увага на проблемах боротьби жінок за рівноправність у галузі вищої освіти. Першим фундаментальним дослідженням з проблем жіночого руху в Росії, його складових та напрямків розвитку стає робота А. Тиркової «Ганна Павлівна Філософова та її час» [11], в якій аналізується політика уряду в галузі культури й освіти, а також процес вирішення «жіночого питання» щодо вищої освіти в Російській імперії. Сам процес розбудови вищої жіночої школи в Росії, що відбувався при активній підтримці громадськості, вимагав постійного аналізу позитивних і негативних сторін цієї системи як у Західній Європі, так і в Російській імперії. Цим питанням присвячені роботи наступних авторів: В. Вагнера [12], М. Песковського [13,14,15,16], П.Межуєва [17] та інші. Що стосується історії вищої жіночої освіти в Одесі, то у 1960–ті роки виходить стаття Т.М. Федотової, яка, незважаючи на фрагментарний характер, має й позитиві риси: відображена діяльність професорів Новоросійського університету в організації вищих жіночих курсів, публічних лекцій, проектів створення ВЖК. Однак автор помилково визнає існування в 1879 р. вищих жіночих курсів проф. О.С. Трачевського, але ж на той час існували лише підготовчі курси для осіб, що бажають вступити на ВЖК О.С. Трачевського. Можливо, автор пішов невірним шляхом, досліджуючи лише матеріали періодичної преси, що іноді видавали бажане за дійсне. Відомо, що такі матеріали часто публікувалися в одеській періодиці. Хоча автор у певній мірі і дотримується ідеологічної схеми того часу, у роботі відзначена позитивна роль професури в процесі створення системи ВЖК, однак немає жодного натяку на фундатора Одеських жіночих медичних курсів проф. С.В. Левашова, що не підпадав під стандартну схему борців з урядом за ВЖК, а був представником правого союзу російського народу і депутатом Державної Думи від цієї ж організації. Розділ 2 Формування закладів Вищої жіночої освіти в українських губерніях Російської імперії. Проекти створення вищих жіночих курсів (1860–ті рр. – 1879 р.) 2.1. Розвиток жіночої освіти в другій половині ХІХ ст.: характеристика та основні тенденції Для з'ясування передумов виникнення системи вищої жіночої освіти необхідна загальна характеристика процесу створення та розбудови системи жіночої освіти в російській імперії. Однією з основних передумов створення системи жіночих навчальних закладів у Росії був недостатній рівень освіти більшості населення, що у свою чергу відбивалося на потенційних можливостях інтелектуального розвитку всього суспільства в період капіталістичного реформування економіки. Усунення недоліків у системі початкової освіти в країні вимагало збільшення кількості фахівців-педагогів для початкової і середньої школи, однак існуюча система освіти (чоловічої) з цим завданням фактично не справлялася. Про це свідчить наступна статистика: у 1882 р. у європейській частині Російської імперії було 28329 початкових училищ, у них навчалося 1177504 осіб чоловічої статі і 362471 жіночої (усього – 1539975). У тому ж році з загальної кількості населення імперії в 102881700 осіб на європейську частину Російської імперії приходилося 77617700 чоловік, з них близько 68500000 сільських жителів, тобто одна школа припадала майже на 3000 жителів, один учень більш ніж на 50 осіб. Для більш точної оцінки, порівняння надамо дані про співвідношення шкіл і учнів до загальної кількості населення в країнах Західної Європи на 1872 р. Так в Швейцарії один учень припадав на шістьох осіб, у Франції, Німеччині, Нідерландах, Швеції – на 7 осіб, у Норвегії – на 8, у Бельгії – на 9, в Австро-Угорщині – на 10 осіб, у Великобританії – на 10, в Італії – на 15. Що стосується співвідношення шкіл, то саме несприятливе відношення кількості шкіл до населення у Великобританії (1 школа на 2,000 жителів), в Австро-Угорщині (1 школа на 1,100 жителів) і Бельгії (1 – на 940); найбільш сприятливе відношення спостерігалося в Норвегії (1 – на 277) і Швейцарії (1 – на 330); в інших державах 1 школа – на 500–600 чоловік населення. До кінця ХІХ ст. система освіти в Європі змінилася на краще: у Норвегії, Бельгії і Великобританії один учень приходився на 7 осіб, в Австро-Угорщині й Італії – на 9 осіб. В Іспанії до 1882 р. 1 учень приходився майже на 18 осіб населення . В усіх європейських державах однаково піклувалися про навчання дітей обох статей. Про недоліки системи початкової освіти в Російській імперії свідчать статистичні дані 1881 р., що опубліковані в Сполучених Штатах Америки, саме вони дають змогу зробити аргументовані висновки. Щодо статистичних даних в самій Російській імперії, то, наприклад, у Московській губернії у 1883 р. третя частина чоловічого населення грамотна, а серед жінок лише двадцята частина. Середніх жіночих навчальних закладів всіх відомств в 50–ти губерніях європейської частини Російської імперії на 1 січня 1883 р. нараховувалося 384 з 79625 ученицями. В губернських містах – 189 з 26634 ученицями, а в повітах – 9 з 1117 ученицями. Як середніх жіночих навчальних закладів, так і учениць в них менше порівняно з усіма середніми навчальними закладами (навчальних закладів – 45,7%, учениць 42,5%). У 47 губерніях на 1000 чоловіків учнів у середніх навчальних закладах припадало – 2,7, а на 1000 жінок – 2,0 [18]. У південних губерніях (в тому числі й Україні) ситуація також була досить схожа: за матеріалами Всеросійського перепису 1897 р. Так у Волинській губернії: грамотних чоловіків віком 50–59 років у губернії налічувалось 8,89 %, 40–49 років – 16 %, 30–39 років – 20,15%, 10–19 років – 30, 01%; серед жіночої частини населення губернії освітній рівень значно нижчий – 50–59 років – 1,12%, 40–49 років – 1, 55 %, 30–39 років – 1,96%, 20–29 років – 2,78%, 10–19 років – 4,80% [19, c.256]. Відомо, що на середину XIX ст. права жінок в Російській імперії значною мірою обмежені порівняно з чоловіками. Починаючи з 1840 р. правовий статус жінок регулювався Зводом законів Російської імперії. Згідно документу існувала дискримінація жінок з питань розділу майна: статті Зводу закріплювали першочергове право спадкування за представниками чоловічої статі; дочки за наявності синів (тобто братів) у разі смерті батька отримували лише чотирнадцяту частину нерухомого майна та восьму частину рухомого; дружина отримувала в спадщину після чоловіка сьому частину нерухомого і четверту частину рухомого майна. Однак юридичний статус жінки досить незалежний в наступному аспекті: право роздільної власності надавало жінці економічну незалежність у шлюбі. Стаття 109 Зводу законів розглядала подружжя як осіб, незалежних один від одного з точки зору володіння та користування матеріальним майном будь-якого виду; кожний із подружжя міг володіти, придбати, закладати своє майно та інші матеріальні засоби [с.155]. Отже, закон надавав можливості для власної фінансової незалежності. А гарантією цієї незалежності могли бути чи значні наслідувані статки, чи високий освітній рівень, що гарантували б можливість стабільного існування в суспільстві. Отже, основними передумовами створення системи вищої жіночої освіти були: 1) недолік викладацьких кадрів для подолання безграмотності серед населення; 2) потреба в збільшенні кількості грамотного населення для економічного розвитку країн; 3) вирішення проблеми жіночої рівноправності (освічена жінка – незалежна жінка). Тому проблему становлення і розвитку вищої жіночої освіти необхідно розглядати в історичному взаємозв'язку з проблемами жіночої рівноправності і соціальних змін, викликаних економічною перебудовою суспільства, починаючи з 60–х років ХІХ ст., коли однією з найважливіших проблем внутрішньої політики в країнах Європи стає вища жіноча освіта. З 1870 р. жінки одержали право на університетську освіту у Швеції, з 1875 р. – у Англії, з 1889 р. – у Норвегії. Закон 1876 р. в Італії відкрив жінкам дорогу в університет. У Брюссельському університеті з 1880 р. по 1892 р. закінчило курс 215 жінок. В Англії реформування системи жіночої освіти починається з 1868 р., коли парламенту була представлена доповідь про виховання й освіту. Її наслідком стала організація спеціальних асоціацій з метою поліпшення виховання жінок і відкриття їм доступу до вищої освіти. У жовтні 1869 р. відкритий Girtin College для підготовки жінок до університетських іспитів; у 1875 р. в Кембриджу – коледж New ham Hall, розрахований на 64 студентки; у 1878 р. почалося читання відкритих лекцій в University College у Лондоні [20, c. 96;]. При цьому мету громадськості можна дуже чітко окреслити: «вимагається, щоб жінка на всіх ступенях освіти проходила однакову школу з чоловіком, чи хоча б не відставала від нього в розвитку у всіх прошарках та класах населення» [17, c.59]. З усього вищезазначеного можна сформулювати такі висновки. Завдання системи вищої освіти для жінок, можна вирішити двома шляхами: 1) Створення курсів для усунення пропусків у знаннях випускниць середніх навчальних закладів, і допущення до університетських лекцій випускниць курсів. Після закінчення, якого вони можуть одержати рівні права на викладання і встановлений диплом. При цьому поступово за допомогою реформування системи середньої жіночої освіти, необхідно домогтися нівелювання розходжень у рівні викладання між середніми жіночими і чоловічими навчальними закладами, поступово ускладнюючи програму жіночих; 2) Створення системи вищих жіночих навчальних закладів чи курсів приватного та суспільного характеру рівноцінну університетській. При цьому, не витрачаючи на неї державних коштів, а лише узаконивши офіційно. Надати університетським радам свободу у вирішенні питання допуску жінок до слухання лекцій та складання державних випускних іспитів. Таким чином система ВЖК і університетів доповнюють у цьому випадку одна одну. А згодом відбудеться поступове насичення жінками – педагогами з вищою освітою середніх навчальних закладів. Це дозволить змінити навчальні програми і підніме рівень. Таким чином, цей шлях дозволяє заощаджувати державні кошти і спирається на ініціативу громадськості. У Російській імперії розвиток вищої жіночої освіти пішов своєрідним шляхом, з деякими змінами, що обумовлено ідеологічними, етнічними, соціально-політичними, географічними та іншими особливостям, отже, був реалізований другий варіант. 2.2. Розвиток середньої жіночої освіти в ХІХ ст. та передумови створення вищої жіночої освіти в Одесі Розвиток системи середньої жіночої освіти закономірно посилює прагнення жінок до вищої освіти. У зв’язку з цим виникає необхідність зміни поглядів на роль жінки в суспільстві, освіті і вихованні нових поколінь. Це пов'язано, з одного боку, з поширенням у Росії ліберальних ідей про рівноправність і суспільну користь і, з іншого боку, зі змінами в соціальному стані значної частини дворянства після буржуазних реформи другої половини ХІХ ст. Відомо, що скасування кріпосного права призвело до руйнування багатьох дворянських маєтків, мешканці яких залишилися без засобів до існування. І якщо чоловік-дворянин міг вирішити цю проблему вступивши на державну службу, то для жінок можливості самостійного заробітку були вкрай обмеженими. У тих маєтках, які обминуло руйнування, жінки були позбавлені звичного кола домашніх обов'язків і виявилися непридатними до нових умов. Це призвело до невдоволеності соціальним станом і підсилило їх прихильністьдо популярних ідей про необхідність служіння суспільству. В Одесі, як і в інших містах російської імперії, існувало три основних типи середніх жіночих навчальних закладів. Першу групу складали жіночі заклади закритого типу (привілейовані): інститути Шляхетних дівчат, що наслідували французький зразок (Сен-Сірський інститут). Початок середньої жіночої освіти в Росії покладено указом Катерини II «Про виховання шляхетних дівиць у Петербурзі при Воскресенському монастирі» від 5 травня 1764 р. 13 січня 1765 р. вийшов указ Катерини II про організацію міщанського відділення при «воспитательном обществе дворянских девиц» на тих самих підставах. Смольний інститут слугував прототипом для жіночих «виховних» закладів, що розповсюджувалися в Росії завдяки підтримці імператриці Марії Федорівни. Разом з тим, як вважали сучасники, «інститутське виховання» не сприяло тому, щоб допомогти жінці відмежуватися від «віковічного тяжіючого над нею неповноліття» [22, c.65]. Термін навчання в Смольному інституті тривав дев’ять років. «Ізоляція смолянок – частина продуманої системи. Інституток свідомо відділяли від домашньої атмосфери. Традиція ця належала І.І. Бецькому, який прагнув «відгородити учениць від «спотвореного» середовища їх батьків, створивши «ідеальних людей» освітньої моделі», – писав Ю.М. Лотман . Наприкінці 40–х – початку 50–х років ХІХ ст. кількість бажаючих вступити до цих інститутів більш ніж у 8 разів перевищувала число вільних вакансій, тому стали з’являтися приватні пансіони для дівчат. Однак навчальний процес у приватних закладах не завжди досягав належного рівня державних установ. Другу групу складали гімназії відкритого типу (безстанові), як відомства імп. Марії Федорівни, так і Міністерства народної освіти. Взірцем для системи середньої освіти жінок стали державні та Маріїнські жіночі гімназії, тому що в навчальному плані вони мали великі можливості для самовдосконалення, незважаючи на недоліки у своїй організації через її незавершеність. Основним недоліком була відверта орієнтація на підготовку вчителів для початкових шкіл, а не на логічний розвиток всіх ступенів жіночої освіти; від початкової до вищої. Для логічної досконалості жіночі гімназії в навчальному процесі повинні спиратися на жінок-педагогів з вищою університетською освітою. Збільшення кількості жіночих гімназій призводить до зміни характеру інших жіночих загальноосвітніх закладів: удосконалюються навчальні плани і методика викладання, нагальною стає потреба в жінках-педагогах,що дає поштовх до відкриття додаткових педагогічних класів та курсів у складі наявних гімназій. У затвердженому 9 січня 1862 р. Статуті училищ говорилося, що, окрім семикласного загального курсу, при училищах «можуть бути влаштовані педагогічні курси, в яких би дівиці, що закінчили загальний курс та вбачають своє призначення у педагогічної діяльності, мали б змогу отримувати спеціальну педагогічну освіту» [23, т.1, с.173]. У Маріїнській гімназії в 1862 р. з 75 випускниць 62 заявили про бажання відвідувати педагогічні класи. Н.А. Вишнеградським представлено проект педагогічних курсів, у якому визнавалася необхідність вищого наукового і спеціального педагогічного закладу для жінок [23, т.1, с.177]. У 1863 р. при відомстві імператриці Марії з дозволу імператора засновано «Педагогічні курси Петербурзьких жіночих гімназій», що призначені для дівчат, які отримали середню освіту і бажають присвятити себе педагогічній діяльності [24, c.34]. Ці курси з трирічним терміном навчання давали слухачкам спеціальну педагогічну підготовку і були першою спробою на шляху створення вищого жіночого педагогічного навчального закладу. Крім того, до чинної системи жіночих гімназій входили педагогічні класи (7–8–й),що підвищували рівень випускниць і скеровували їх на педагогічну діяльність. Особи, що закінчили такі класи і здали випускні іспити одержували право викладання і звання домашньої. Посвідчення про закінчення додаткових педагогічних класів мало європейське визнання і дозволяло випускницям гімназій вступати в університети Німеччини, Франції, Швейцарії. Спочатку приймали за наявності атестату про закінчення жіночої гімназії з додатковим 8-м класом, що давав право працювати домашньою вчителькою. Робилися, щоправда, і послаблення – приймали іноді з атестатом за 7 гімназичних класів. Потім у деякі університети стали брати тільки золотих медалісток. Пізніше вимагали подавати посвідчення про складання латинської мови за VIII клас чоловічої гімназії [24, c.11-14]. При цьому студентка повинна була кожен раз отримувати у ректора дозвіл на продовження занять у наступному семестрі. Саме гімназії відкрили жінці шлях до науки; полегшили можливість педагогічної діяльності. Сотні тисяч жінок пройшли через гімназії і десятки тисяч з них одержали середню освіту. В історичній записці, присвяченій двадцятип'ятиріччю Петербурзької жіночої гімназії наводяться такі дані: 19 тисяч дівчат пройшли через середні учбові заклади Петербурга, і тисячі з них закінчили повний курс [23, c.54]. 24 травня 1870 р. затверджено нове положення про жіночі гімназії і прогімназії Міністерства народної просвіти. Жіночі гімназії та прогімназії залишилися відкритими навчальним закладами, до яких приймались представниці всіх верств та утримувались коштом місцевого населення. Курс навчання збільшувався з шести до семи років, посилювався практичний характер навчання (арифметика (рахівництво), гігієна та інші предмети, необхідні для домогосподарок). Також додається восьмий – додатковий «педагогічний» клас, – після закінчення якого складались іспити на звання домашньої наставниці чи вчительки. Таким чином поступово змінювався сам характер викладацької роботи: посилювалась педагогічна спрямованість жіночої освіти, що призводило до збільшення попиту на середню жіночу освіту та чисельність гімназій. Третю групу складали станові навчальні заклади: духовні училища та міщанські училища. Враховуючи те, що освітні процеси охоплювали і систему закритих навчальних закладів для жінок, зміни відбуваються і в навчальних програмах в жіночих інститутах та духовних училищах. У 1882 р. було 27 інститутів відомства імператриці Марії і 48 жіночих духовних училищ. У них під впливом процесу розвитку жіночих гімназій поступово змінювався характер викладання. Організовувалися жіночі духовні училища з новими програмами та характером викладання матеріалу, що поступово призвели до зміни характеру навчання в училищах при жіночих монастирях. Хоч в духовних училищах і панував культ аскетизму й ідеологічного диктату, їх вихованки внесли свій доробок у розвиток середньої освіти в Росії. Жіночі єпархіальні училища мали особливе призначення 1 особливу організацію. Вони створені в середині ХІХ ст. для дочок православного духівництва, але не були становими навчальними закладами. За плату, визначену місцевим духівництвом, там могли навчатися дівчата з інших станів суспільства. Училища знаходилися у розпорядженні Святішого Синоду під керівництвом єпархіальних архієреїв і підпорядковувались місцевому духівництву. З предметів навчання обов'язковими в жіночих єпархіальних училищах вважалися: Закон Божий: історія Старого і Нового Заповіту, Великий Катехізис, пояснення богослужіння; церковна, всесвітня і російська історія; російська мова, російська словесність і практичне ознайомлення зі слов'янською мовою; арифметика і загальні основи геометрії; географія загальна і російська; цивільна історія – загальна і російська; загальні основи фізики; педагогіка; каліграфія; церковний спів. Необов'язковими вважалися музика, малювання і новітні мови. Духівництво ставило головною метою виховати дівчат і підготувати зі своїх дочок добрих і гідних дружин священиків. Виходячи з того, що багато дівиць після закінчення курсу ставали сільськими вчительками у 1886 р. за розпорядженням Синоду в старших класах рекомендовано знайомити вихованок із прийомами створення співочого хору і керування ним [26, с.750-760]. Окремим, можна сказати четвертим, типом навчальних закладів в Одесі були національні середні жіночі навчальні заклади: єврейські, німецькі, болгарські, «слов’янські» («розсадник слов’янських дівчат») та інші приватні навчальні заклади, що часто не відповідали рівню програм середніх навчальних закладів МНП. До п’ятого типу навчальних закладів, експериментального, можна зарахувати навчальниий заклад для жінок, що базувався на програмах середніх чоловічих навчальних закладів. Це відкриття О.С. Трачевським та його дружиною у 1881 році «Нової школи» для дівчат, орієнтованої на подальше продовження навчання на університетській лаві, тобто за програмою чоловічих гімназій [27, с.489-493].  перейти в каталог файлов | Образовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей |