Лекція 1. Іст.Укр.та культури. Тема Лекція Вступ. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України (2 год)
 Скачать 68.24 Kb.
| Образовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей |
| Тема 1. Лекція 1. Вступ. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України (2 год) Мета лекції полягає в ознайомленні студентів з основними проблемами, які вивчає історія України та української культури. Також передбачається висвітлити причини та характер еволюції людського суспільства, етапи розвитку давніх культур на теренах України, подати їхню характеристику. Для цього необхідно розглянути такі питання:
Література:
1. 1. Предмет і завдання курсу історії України та української культури. Джерела вивчення історії та культури України. Бути свідомим громадянином держави і не знати її історію – неможливо. Немало проблем, які має розв’язати наше суспільство, мають своє коріння у минулому. Попередні покоління накопичили чималий історичний досвід, ігнорування якого вкрай небезпечне. Пізнання цього досвіду – одне з практичних завдань історичної науки. Слово «історія» - грецького походження, воно означає розповідь про те, що відбулося. Батьком історії вважається Геродот, а музою в Стародавній Греції була Кліо. Історія України – наука, що вивчає в хронологічній послідовності розвиток людського суспільства на українських землях та його закономірності. Предметом цієї науки є провідні тенденції етногенезу українського народу, його діяльності в усіх сферах суспільного, державно-політичного, соціально-економічного й духовного життя на всіх етапах історичного розвитку. Історія – наука багатогалузева. Вона складається з історії економічної, політичної, соціальної, громадянської, воєнної, історії держави й права, історії культури. Водночас історія культури є специфічною галуззю науки. З одного боку, формування культури є функцією діяльності людей у різних сферах, з іншого – культура має свої закономірності. Вона не лише здійснює вплив на економіку, політику тощо, а й через систему ідей, доктрин визначає характер розвитку. Творчо переробляючи надбання інших народів, національна культура опосередковує їхній вплив. Слово «культура» – латинського походження, яке буквально означає обробку, догляд, поліпшення. Культурні процеси і явища відрізняються складністю і багатоплановістю. Тому у сучасній науці нараховується декілька сотень визначень культури. Деякі з них широко відомі: культура - це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це інтегральний образ, що об'єднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду. Культуру слід розглядати як багатоаспектне явище, яке охоплює усю сукупність зв'язків духовної культури з матеріальною. Фахівці такий усебічний підхід називають «тривимірністю» культури, маючи на увазі три основні підходи щодо з'ясування сутності культури: - антропологічний (під культурою розуміють спосіб життя суспільства, народу чи групи народів; наприклад, виділяють первісну культуру, східну культуру, європейську культуру тощо); - соціальний (ототожнення культури з певною сферою суспільного життя - освіти, науки, економіки тощо); - філософський (аксіологічний), пов'язаний з високим рівнем абстракції, що розглядає культуру як цілісний феномен. На становлення й еволюцію української культури, формування її самобутніх якостей впливає низка чинників: соціально-історичні чинники (походження українського народу, його ментальність, мова, державність); природно-географічні чинники (клімат, територія, ландшафт), взаємозв'язок з іншими культурами. Основними завданнями дисципліни «Історія України та української культури» є: • показати, що минуле України має тисячолітню традицію і є історією одного з найбільших європейських народів; • навчити аналізувати історичні та культурні джерела, пам’ятки минулого, що дозволяють аналітично мислити й об'єктивно сприймати події історії України; • навчити розуміти історичні процеси, що відбувалися в Україні з найдавніших часів, показати розвиток державотворчої діяльності, суспільних та культурних процесів; • в ході викладання курсу “Історія України та української культури” формувати зі студентів свідомих громадян України з почуттям відповідальності за історичну долю своєї держави. В історичній науці використовуються різні критерії і підходи до періодизації. Будь-яка періодизація є умовною. Періодизація історії та культури України здійснюється за хронологічним принципом та за періодами виникнення державності в історії українського народу.
При вивченні історії та культури України необхідно використовувати історичні джерела та літературу. Історичне джерело- це носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи й культури та відображає той чи інший бік людської діяльності. Виділяють такі типи історичних джерел:
Історична література є результатом вивчення істориками інформації минулого, заснованої на історичних джерелах. До історичних наук відносяться також: етнографія, що вивчає культуру та побут народів, та археологія, що вивчає історію по знаряддям праці, хатньому начинню, прикрасам та іншим речовим, матеріальним джерелам, а також цілим комплексам - поселенням, могильникам. Існують також спеціальні історичні дисципліни, що мають досить вузький спектр дослідження. Хронологія - вивчає системи відліку часу. Палеографія - вивчає рукописні пам’ятки та старовинне письмо. Дипломатика - історичні акти. Нумізматика - монети, медалі, ордена, грошові системи, історію торгівлі. Метрологія - систему мір. Геральдика - герби країн, міст, окремих родин. Сфрагістика - печатки. Епіграфія - написи на каменях, глині, металі. Генеалогія - походження міст та прізвищ. Топоніміка - походження географічних назв. Краєзнавство - історію місцевості, регіону, краю. Найбільш вагомими спеціальними історичними дисциплінами вважають джерелознавство та історіографію. Наш курс має назву «Історія України та української культури». Уперше етнонім «Україна» як назва етнічної території (синонім до слова «Русь») згадується в Іпатіївському літописі в 1187 р. Існують дві версії походження цього слова: корінь край трактується як окраїна - кордон зі степом, і як батьківщина, вітчизна, країна. Широко вживатися назви «Україна» та «український народ» почали в XVII - XVIII ст., зокрема в літописах Самовидця та Самійла Величка. У різні періоди домінували такі етноніми: Русь, Київська Русь, Червона Русь, Переяславська Русь, Мала Русь, Малоросія, Україна-Русь, Україна. Так само й етнонім «українець» почав уживатися XVI - XVII ст. і довго був малопоширеним, натомість зберігалися у вживанні назви «русини», «русичі», «руські люди», «козаки», «козацький народ». Періодична зміна етнонімів - поширене явище в розвитку європейських етносів: поляки у середньовічних хроніках фігурують під іменем ляхів, румуни — волохів, росіяни — московітів. Як бачимо, формування етнічної й національної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Народ (гр. етнос) - поняття багатопланове - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Існує кілька теорій етногенезу українського народу: 1) теорія «споконвічності» - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30 - 40 тис. до 2 - 3 млн. років. 2) теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою українці походять від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст. 3) ідеологічна теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-ті рр. ХХ ст.) про зародження і розвиток трьох братніх слов'янських народів з єдиної давньоруської народності в ІХ — Х ст. Сьогодні ця теорія не витримує критики. 4) теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом. Отже, українці як етнос зародилися в V—VII ст. у післяримський час на основі слов'янської людності - волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців. Їх можна назвати праукраїнцями, як племена англів, саксів, ютів - праанглійцями. У ІХ—Х ст. на українських землях виникає держава Київська Русь, як і в більшості народів Західної та Центральної Європи. У ХІІІ ст. український етнос втратив створену ним державність, але продовжив своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У ХVI—ХVII ст. за часів козацтва українці заявили про себе як націю і зробили нову спробу творення власної держави під проводом Богдана Хмельницького. 1.2. Початок формування людської цивілізації на території України. Трипільська культура Первісне суспільство було першим етапом у розвитку людської цивілізації. Історія первісного суспільства має власні періодизації, найбільш поширеною з яких є археологічна, яка ґрунтується на змінах у матеріалі і технології виготовлення знарядь праці. За археологічною періодизацією виділяють: палеоліт (давній кам’яний вік; від появи людини – 11 тис. р. до н.е.), мезоліт (середній кам’яний вік; 10-6 тис. р. до н.е.), неоліт (новий кам’яний вік; 6-4 тис. до н.е.), енеоліт (мідно-кам’яний вік; 4-3 тис. до н.е.); бронзовий вік (2-1 тис. до н.е.); залізний вік (І тис. до н.е. – І ст.н.е.). По відношенню до подій первісної історії ми користуємося відносним датуванням, оскільки абсолютні дати, навіть при використанні новітніх методів (радіовуглецевого, дендрохронологічного, люмінесцентного, калій-аргонового та інш.), встановити неможливо. Первісна людина на території сучасної України з’явилася за доби раннього па леоліту (ашельську добу, що датується від 1,5 млн. до 150 тис. років тому).Це був час найдавніших людей – архантропів, об’єм мозку яких ко ливався від 800 до 1300 см3 (у сучасної людини 1400–2000 см3). Первісні люди прийшли на територію України, ймовірно, із західної частини Передньої Азії та півдня Центральної Європи (передусім з Балкан). Освоєння нових теренів було довготривалим процесом, що мав хвилеподібний характер. Так, вітчизняний археолог Л.Залізняк вважає, що поки немає підстав стверджувати про постійне освоєння людьми території України в ранньому палеоліті. На його думку, постійне населення на нашій території починається близько 200 тис. р. тому. Архантропи жили невеличкими кровноспорідненими групами, що утворювали первісне людське стадо (праобщину); господарство первісних людей було привласнюючим, основне знаряддя праці – кам’яне ручне рубило. Вони використовували вогонь, але штучно добувати його ще не вміли. Відомо понад 30 стоянок цієї доби – біля села Луки-Врублівецької під Кам’янцем-Подільським, у басейні р. Свинолужки на Житомирщині, біля Амвросіївки на Донбасі. Найдавніша з них – Королево, що на березі р. Тиса у Закарпатті, – датується приблизно 1 млн. років. Стоянку відкрив і розкопував з 1975 по 1992 р. В.М.Гладилін. Життю людей у початковий період допомагав сприятливий теплий клімат. З початком чергового похолодання частина території України опинилась під зледенінням, тому людина змушена була пристосовуватися до нових умов існування. У середньому палеоліті або мустьє (150 - 35 тис. років тому) завдяки полюванню на великих представників льодовикової фауни (мамонтів, шерстистих носорогів, печерних ведмедів та ін.) вдосконалюють та урізноманітнюються знаряддя: з’являються кам’яні вістря для списів, скребла для обробки шкур тварин. Внаслідок фізичної та розумової еволюції людини на зміну архантропам приходять неандертальці (за назвою долини в Німеччині, де в 1856 р. були знайдені його залишки): кремезні, з об’ємом мозку до 1800 см3. Вони вже вміли виготовляти одяг зі шкір, заселяли печери, будували штучні наземні житла й добували вогонь, тому були більш захищені від природних умов. Жили невеликими колективами з 2-4 сімей. У мустьєрську епоху зароджуються релігійні уявлення та вірування, про що свідчать неандертальські поховання в печерах Криму (ховали небіжчиків на боці (у сплячій позі, клали у могилу шматки м’яса та букети квітів). На деяких стоянках знайдено кістки з різьбленими та мальованими орнаментами, контурами тварин і людей – це були перші кроки мистецтва. В Україні відо мо близько 200 їхніх стоянок (Кіїк-Коба та Холодний Грот у Криму, Антонівка на Донбасі, Молодово на Дністрі та ін.). Неандертальська проблема. Між неандертальцями та Нomo sapiens не простежується спорідненості. Існує точка зору, що неандертальці та сапієнси пішли від пітекантропа. Але неандертальці виникають у Європі, а сапієнси в Африці, звідки і прийшли до Європи. Доба пізнього палеоліту (35 - 11 тис. років тому) визначається формуванням людини сучасного типу (homo sapiens) – кроманьйонця (від назви печери у Франції). Клімат в цей час був холодним і сухим. Процес удосконалення технології пішов дуже швидкими темпами, з’являються складні знаряддя, загальний інструментарій сягає 100 типів (кам’яні різці, наконечники списів, дротики, гарпуни, голки, шила тощо). Основним видом занять кроманьйонців стає колективне загінне полювання. На теренах України близько 20 - 14 тис. років тому доволі чітко виділяються два типи господарства: південно-східні мисливці на бізонів та північно-західні мисливці на мамонтів. Спільне осіле життя та локальне скупчення поселень є також свідченням зрушень у соціальних відносинах. На зміну первісному стаду прийшла родова община. Основою організації був рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією. Поява екзогамії (заборони шлюбів всередині родової групи) сприяла зближенню сусідніх родів, консолідації родів у племена, внаслідок чого складався родовий первіснообщинний лад. Для визначення світобудови та свого місця у дійсності первісна людина формує початкові типи релігійної свідомості:
Набуває розвитку мистецтво: танці, співи, наскельний живопис, ліплення різних фігурок тощо. В епоху пізнього палеоліту почався і процес виокремлення людських рас. У мезоліті (10 - 6 тис. років тому) клімат м’якшає, а фауна дрібнішає. Поява знарядь дистанційної дії – лука та стріл – не лише полегшувала полювання, але й приводила до соціальних змін: тепер людина могла сама себе прохарчувати і менше залежала від колективу, внаслідок чого зростає роль парної сім’ї. Зникнення великих стадних тварин призводить також до розвитку альтернативних засобів існування: рибальства, збиральництв тощо. З'явилися різноманітні пристосування для ловлі риби (снасті, вудочки), а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев, та весла. На цю епоху припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Поширення мисливства і збільшення кількості населення зумовили певне порушення екологічного ба лансу. Внаслідок цього в багатьох регіонах склалася ситуація, названа кризою мисливського господарст ва. Привласнюючі форми господарювання поступово вичерпували себе, а тому їм на зміну йшли відтворю ючі – землеробство й скотарство. Перехід до відтворюючих форм господарювання англійський археолог Гордон Чайлд назвав «неолітичною революцією», що означало період переходу до нових типів господарювання. Але сучасні дослідження доводять, що перехід до землеробства і скотарства бере початок ще в мезоліті. Процес переходу від привласнюючої економіки (мисливства, збиральництва, рибальства) до відтворюючої (землеробство і скотарство) тривав протягом багатьох століть і мав свої особливості в різних регіонах. Проте всюди він сприяв розвитку нового способу життя, що базувався на стабільності добування їжі та появі харчових запасів. Людина остаточно переходить до осілого способу життя, виникають нові способи виготовлення знарядь праці (шліфування, пиляння, свердління) та нові види виробництва та виготовлення штучних продуктів (виготовлення керамічного посуду, прядіння, ткацтво). Глина, випалена на вогні, була першим штучним матеріалом, створеним людиною. Міцний жаро- та водостійкий посуд використовували для різних цілей – приготування їжі, зберігання сипучих продуктів тощо. Його форми та орнамент на різних територіях мали свої особливості, що дає можливість фахівцям визначити ареали проживання окремих людських спільнот (на теренах Україна виділяють понад 10 неолітичних археологічних культур (буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дніпро-донецька, сурсько-дніпровська та ін.), котрі вирізняються також специфічним складом виробничого інвентарю, характером поховань тощо). Археологічна культура - сукупність археологічних пам'яток певної території і часу, що мають місцеві своєрідні особливості. Поліпшення умов життя приводить до “демографічного вибуху”: кількість населення помітно збільшилась, як і середня тривалість життя людини. Перехід до землеробства і скотарства суттєво вплинув і на світобачення людини, бо вимагав не лише врахування кліматичних змін та сезонного кругообігу явищ природи, а й вміння їх передбачати. Землероби та скотарі стали більше цікавитися календарем, регулярно спостерігти за сонцем, місяцем та зірками, щоб точно визначити час щорічних сезонних сільськогосподарських робіт. Найважливішими святами та релігійними обрядами в добу неоліту стали календарні обряди, пов’язаны з рычним землеробським циклом. Енеоліт або мідно-кам’яний вік (ІV - ІІІ тис. до н.е.) був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу, від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо. Зростання продуктивності праці впливало на пожвавлення примітивного обміну та торгівлі, виникнення майнової диференціації та створення умов для розкладу первіснообщинного ладу. На теренах України доба енеоліту репрезентована найяскравішою трипільською культурою, пам’ятки якої виявив археолог В.В. Хвойка у 90-ті роки ХІХ ст.. біля с. Трипілля на Київщині. Трипільська культура, поширена на величезній території від південно-східного Прикарпаття до Дніпра (на Україні вона займала все Лісостепове Правобережжя і частково лівобережжя в Середньому Подніпров’ї), розвивалася близько 2 тис. років (ІV – III ст. до н.е.). Н.Бурдо схильна вважать, що трипільська культура бере свій початок в V ст. до н.е. Ця культура, під назвою Кукутені, відома також в Румунії та Мол дові. Характерними ознаками цієї багатої та самобутньої культури в економічній сфері були зернове землеробство у поєднанні з приселищним тваринництвом. Трипільці раніше за сусідів почали використовувати рало, що значно підвищило продуктивність праці і врожайність. Вирощували пшеницю, просо, ячмінь, вику, горох. Злакові культури збирали дерев’яними серпами з роговими чи кам’яними вкладками. У домашньому господарстві були вівці, корови, свині. З плодових дерев відомі - сливи, абрикоси, алича та інші фрукти. Трипільці кожні 50 - 100 років змушені були мігрувати через виснаження землі, тому деякі історики називають їх «культурою кочуючи землеробів». Трипільці першими на території України почали використовувати вироби з міді, які спочатку завозилися з інших територій, а згодом почали виробляти їх самостійно. Поява мідних знарядь не виключала застосування традиційних кам’яних та крем’яних. Забудова поселень трипільцями здійснювалася по колу, в центрі поселення залишалося вільне місце для загону худоби. Поселення розташовувалися, як правило, поблизу річок, деякі з них були досить великими – так звані «протоміста». Найголовнішим елементом у плануванні «протоміст» було створення кількох овалів забудови, діаметр яких сягав 1–3,5 км, з двоповерховими чи од ноповерховими спорудами. Вони утворювали вулиці та квартали в центральній частині поселення. Найбільші з поселень (Майданецьке, Тальянки та ін.) налічували від 1600 до 2700 будівель різних типів, як житлових, так і призначених для громадських потреб. Населення найбільших протоміст могло складати понад 10 тис. осіб. Доволі велике пізньотрипільське поселення існувало і неподалік від Одеси – с. Усатове. Свої будинки трипільці споруджували з глини на дерев’яному каркасі. Приміщення фарбувалося, що свідчило про знання основних вимог гігієни. Перший поверх приміщення відводився для господарського реманенту, там же стояла піч; другий поверх призначався для проживання членів сім’ї. Побудова великих глиняних будівель свідчить про збереження великої сім’ї, що складалася з кількох парних сімей та була основною суспільно-економічною ланкою суспільства. У суспільних відносинах перехід від матріархату до патріархату поєднувався з зародженням міжплемінних об’єднань та формуванням ієрархічної структури родів. Керамічне виробництво трипільців було одним із найбільш високих проявів матеріального та культурного їх розвитку. Посуд ділився на кухонний та столовий. Кухонний посуд був простий за формами і виготовлявся з глини з домішками потовчених черепків; орнамент складався з окремих наліпів. Столовий був значно досконалішим. Його виготовляли із відмуленої глини, добре випалювали в печах. Виготовлялися глечики, горщики, миски. Орнамент столового посуду на ранньому етапі культури прокреслювався на вогкій глині, пізніше – розфарбовувався й випалювався. У розписах були зображення людей і тварин. Пам’ятки трипільської культури чітко виділяються за розписною плоскодонною керамікою з жовто-чорно-червоним орнаментом та характерними жіночими статуетками, створення яких пов'язували з релігійним культом, який прийшов в Україну, очевидно, з Малої Азії і став основою поширеного культу богині-матері. У селі Кошилівці на Тернопільщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор’ї. Надзвичайною рисою трипільської культури був переважно мирний, не військовий її характер. При розкопках трипільських поселень практично не виявляється залишків озброєнь і спеціальних оборонних споруд. За рівнем свого розвитку трипільська культура наблизилась до перших світових цивілізацій Північної Африки та Малої Азії, але з різних причин (порушення екологічного балансу екстенсивним господарюванням, загальне похолодання, посилення тиску скотарських степових племен та ін.) занепала та не змогла повністю реалізувати свій потенціал. Окремі елементи трипільської культури пережили своїх носіїв та стали органічною часткою української культури. Деякі історики схильні вважати трипільців безпосередніми предками українців, вбачаючи спорідненість у прийомах будівництва жител, землеробській культурі тощо. Щоб розвінчати ці міфи звертаю Вашу увагу на збірку «Новітні міфи та фальшивки про походження українців; Збірник статей» (К., 2008). Вміщені у збірнику матеріали висвітлюють ставлення вітчизняних науковців (Л.Залізняка, В.Отрощенко, М.Відейко, Н.Бурдо та ін.) до різноманітних псевдонаукових теорій походження українського етносу (Ю.Шилов, Ю.Канигін, І.Каганець, С.Плачинда та ін.) Відомий український археолог Борис Мозолевський якось виловився щодо трипільської версії походження українців: «Чого ми такі нерозумні, що хочемо бути старшими за всіх? Адже чим старший, тим ближчий до могили». Етнічний зв’язок між українцями та трипільцями не простежується історично - ні за антропологічним типом, ні мовно трипільці не належали до індоєвропейців. Однак було б невірно абсолютно заперечувати будь-яку роль трипільців в україногенезі, адже деякі елементи землеробської етнокультури українців (зокрема, глинобитна хата) успадковані від найдавніших балканських народів, в т.ч. трипільців. У бронзовому віці (ІІ - І тис. до н.е.) під впливом зміни кліматичних умов, активізації міграційних процесів та підвищення якості знарядь поглиблюється спеціалізація в господарському житті. Завершується перший великий поділ праці – землеробство відокремлюється від скотарства, з’являються рухливі скотарські племена. Майнова та соціальна диференціація суспільства дедалі більше впливала на історичний процес. З початком періоду бронзи на історичну арену вийшли конкретні народи, які до того складали нерозчленований масив індоєвропейців. На середину ІІ тис. до н. е. на теренах України простежується існування трьох великих етнічних утворень. Це протослов’яни, що локалізувались у лісостеповому Правобережжі та в Поліссі, угро-фіни, які займали переважну частину лісостепового Лівобережжя, та індоіранці, котрі заселяли всю степову Україну. Поза ними, у межиріччі Десни та Дніпра відома група прабалтських племен. А за доби пізньої бронзи із заходу на українські землі просунулися значні групи фракійського та іллірійського населення. Бронзовий вік в Україні – завершальна стадія первіснообщинного ладу. У ньому зародилися і дозріли всі передумови для появи станово-класових відносин, що панують в наступних історичних етапах. 1.3. Скіфо-сарматська доба та античні міста-держави Північного Причорномор’я: історія та культура Значний прогрес людства почався з відкриттям та поширенням заліза, знаряддя з якого були значно гострішими та міцнішими. Підвищення продуктивності праці приводить до становлення приватної власності та поступової майнової диференціації суспільства. Територіальна сусідська община поступово витісняє родову. Утворюються організовані воєнно-політичні об’єднання та союзи – перші паростки державності. Південноукраїнські степи приваблюють мігрантів. Першим етнічним утворенням на території України, назва якого дійшла до нас в писемних джерелах, були кіммерійці (ІХ - VІІ ст. до н.е.). Вперше назва цього народу згадується в знаменитій поемі Гомера “Одіссея” (Гомер жив між ХІІ-VІІ ст. до н.е.), реальність існування кіммерійців підтверджується також і Ассірійськими джерелами VІІІ ст. до н.е. Довгий час кіммерійці були загадковим етносом для вчених, бо старожитності цих кочовиків губилися серед знахідок, що належали до пам’яток інших степовиків. Лише після ІІ світової війни вчені, застосувавши нову методику, виділили основні риси кіммерійської культури. Рухливий спосіб життя та потреба збереження власної худоби та майна визначають характер діяльності скотарських суспільств. Кіммерійці об’єднувались в племена, племена створювали союзи на чолі з царями-вождями, в руках яких перебувала вся повнота влади. Для кочового народу війна стає ремеслом. Кіммерійці ходили походами в Малу Азію, успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Войовничість і кочовий спосіб життя відбилися перш за все в матеріальній культурі кіммерійців. Яскраво про це свідчать озброєння та облаштунки бойового коня. Улюбленою зброєю степовиків були далекобійний лук і стріли з бронзовими наконечниками. Для ближнього бою використовувався меч – суцільнозалізний або скомбінований із залізного клинка та бронзового держака. Довжина меча сягала 1 м. Наступниками кіммерійців у південноукраїнських степах стали споріднені з ними скіфи (самоназва - сколоти), що на рубежі VІІІ-VІІ ст. до н.е. витіснили своїх попередників через Кавказький хребет у Малу Азію. Переслідуючи ворогів, вони створили навколо озера Урмія військово-грабіжницьку державу – Ішкуза. На рубежі VІІ-VІ ст. до н.е. скіфи повертаються у надчорноморські степи, де підкоряють більшість місцевих племен та утворюють політично консолідоване об’єднання – Велику Скіфію, що простяглася від Дунаю до Дону. Скіфське суспільство не було однорідним. За Геродотом воно поділялося на царських скіфів (мешкали у Приазов’ї до р. Дону та в степовому Криму), скіфів-кочовиків (у причорноморських степах), скіфів-орачів (у межиріччі Дніпра і Дністра), скіфів-землеробів (в лісостеповому Лівобережжі). Скіфи-кочовики та царські скіфи займалися в основному кочовим скотарством та військовим грабіжництвом, тоді як для скіфів-орачів, що мешкали на захід від Дніпра, та скіфів-землеробів головним було зернове землеробство. Кочовики зневажали хліборобську працю, вдатися до неї могла примусити потреба, а саме – відсутність худоби. Перехід до землеробства – ознака зубожіння скіфів. Панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. Влада царя обмежувалась радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів, тобто систему управління скіфським суспільством можна визначити як “військову демократію”. У другій половині VI ст. до н.е. на арену світової історії як виступила могутня Перська імперія. Її монарх Дарій І 513 р. до н.е. перейшов зі своєю армією Дунай і вторгся в межі Скіфії. Скіфи ж, застосувавши тактику “випаленої землі”, заманили велетенську армію Дарія аж до Азовського моря, а потім змусили її повертатися назад тими ж шляхами. Ганебна втеча Дарія зі Скіфії, на думку деяких істориків, врятувала греків від розгрому у війні з персами. Розквіту скіфська держава досягла в VI – ІV ст. до н.е. Про це свідчать найяскравіші археологічні пам’ятки скіфської доби – царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Товста Могила (де знайдена відома золота пектораль), Солоха, Гайманова Могила та ін.), що зберігали шедеври їх культури (сережки, гривни, намиста, оздоблену зброю тощо). Особливий тип зброї, специфічна збруя верхових коней та “звіриний стиль” в образотворчому мистецтві (перед тим існував геометричний стиль, тому існує проблема походження «звіриного стилю») складають так звану “скіфську тріаду”, що репрезентує їх самобутню культуру. У ІІ ст. до н.е. скіфи поступаються територією новому союзу кочових іраномовних племен – сарматам. Сарматибули об'єднанням кількох племен - язигів, роксоланів, аланів, аорсів та ін., які не мали міцної центральної влади. За культурою сармати були близькі до скіфів, але поступалися досягненням попередників в усьому, окрім військової справи, мали іншу матеріальну культуру. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин, зберігаючи певні пережитки матріархату. Жінки цього народу відрізнялись войовничим характером та нарівні з чоловіками ходили у військові походи, нагадавши грецькому історику Геродоту легенду про амазонок. Діодор Сицилійський писав, що савроматки не мали права виходити заміж, доки не вб’ють хоча б одного ворога. У другій половині ІІІ ст. н.е. пануванню сарматів в Україні настав кінець. Спочатку нищівного удару завдали їм готи, що прийшли з Північного Заходу (Прибалтики), а наприкінці IV ст. н.е. їх добили гуни, які вторглися зі Східної Азії. Так сармати зійшли з історичної арени. Давні греки добре були обізнані зі скіфо-сарматським світом через Велику колонізацію VІІІ - VІ ст. до н.е., одним з напрямків якої було Північне Причорномор’я. Серед причин еллінської міграції вчені виділяють демографічну, аграрну, торгівельну, сировинну, воєнну, соціальну та етнічну. Основними осередками античної цивілізації в Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-західний Крим, Керченський і Таманський півострови, де було засновано низку поселень. Найдавніша грецька колонія в Північному Причорномор’ї - Борисфеніда, заснована на о.Березань в другій половині VІІ ст..до н.е. Інші колонії виникли здебільшого в VІ ст. до н.е. (Ольвія (с.Парутино Миколаївської обл., поблизу м.Очакова), Пантікапей (нині м. Керч), Тірітака (на південь від Пантікапею), Німфей, Феодосія (на захід від Керченської протоки), Тіра (Білгород-Дністровський), Ніконій (с.Роксолани Овідіопольського району Одеської обл.), Керкінітіда (Євпаторія); наприкінці V ст. до н.е. заснований Херсонес (поблизу Севастополя). Серед колоній були як міста-поліси із рабовласницькими республіками, аристократичними (Тіра, Керкінітіда) або демократичними (Херсонес, Ольвія), так і монархії (Боспорське царство). У V ст. до н.е. Пантікапей підкорив своєму впливові більше 20 міст – держав Керченського і Таманського півостровів і створив Боспорське царство, куди входили території в дельті Дону, Східного узбережжя Азовського моря, землі на Кубані. Греки Північного Причорномор’я вирощували зерно, займалися виноградарством, скотарством, рибним промислом. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металообробка, ткацтво, вичинка шкіри, виготовлення виробів зі скла, різноманітної кераміки – амфор й іншого посуду, в т.ч. покритого чорним та червоним лаком, фарбами різних кольорів. Для місцевої знаті виготовлялися найвишуканіше ювелірні вироби. Швидкими темпами розвивалася торгівля, для потреб якої карбували власну монету – електора, крім того з корінним населенням вівся натуральний обмін. Тубільці, збуваючи грекам надлишки хліба, продуктів скотарства і рабів-полонених, отримували вино, предмети розкоші, ремісничі вироби тощо. Побут і культура античних держав Північного Причорномор’я мали багато спільного зі способом життя та культурою всього античного світу. Під впливом давньогрецької культури поширилась грамотність. Знана увага приділялась фізичній підготовці юних громадян. Існували спеціальні будинки для занять спортом – гімназії. Громадяни брали участь у Олімпійських іграх, іноді ставали переможцями. За християнською легендою, у Крим та Скіфію був посланий проповідувати Андрій Первозванний, якого потім римляни розіп’яли на косому хресті. Тісні контакти з високою античною культурою помітно прискорили темпи історичного розвитку місцевого населення. 1.4. Східні слов’яни в І – ІХ ст.: основні теорії етногенезу, розселення, заняття, звичаї, вірування та еволюція суспільного устрою Важливою частиною історії країни є питання про походження її народу. Протягом ХІХ - ХХ ст. сформувалося декілька теорій слов’янського етногенезу. Дунайську теорію започаткував ще легендарний літописець Нестор у “Повісті минулих літ”: “...Довго по тому сіли слов’яни по Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми...”. Прихильниками цієї теорії стали відомі історики ХІХ ст.. С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський. На сторінках Баварської хроніки ІХ ст. викристалізувалася скіфо-сарматська або азіатська теорія. Ця теорія базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які, пройшовши з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід. Послідовником цієї теорії був Л.Гумільов. Вісло-дніпровську теорію на базі повідомлень античних авторів про венедів, що заселяли південні Карпати та верхів’я Вісли, сформували на початку ХХ ст. чеські дослідники Л. Нідерле та П. Шафарик. Погляди цих дослідників підтримали багато вчених, у тому числі і М. Грушевський, М.Костомаров. Мовознавець О.О. Шахматов обґрунтував південно-прибалтійську теорію, за якою з балто-слов’янської спільності під тиском готських племен виділилися власне слов’янські. Вісло-одерську теорію обґрунтували польські вчені Ю.Косташевський, Я.Чекановський, Т.Лер-Сплавинський у 30-40-х роках ХХ ст. Дніпро-одерську (синтетичну) теорію розробили радянські науковці Б.О. Рибаков, М.І. Артамонов, П.М. Третьяков та польський археолого В.Гензель у 50 - 60-х рр. ХХ ст., через висновок про необхідність значно розширити ареал зародження слов’янського етносу. Сучасні українські археологи В.Д. Баран, Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський виділили в етногенезі слов’ян кілька послідовних етапів, що складаються у вісло-волинську концепцію. Слов'яни своїм корінням належать до індоєвропейських народів. Витоки слов'янської історії сягають щонайменше ІІ тис. до н. е. У цей час праслов'янські племена виділилися з індоєвропейської спільноти (тшинецько-комарівська, білогрудівська архелогічні культури). В III ст. до н. є. - II ст. н. е. в правобережному лісостеповому Подніпров'ї на базі культур скіфського часу виникла зарубенецька культура, спільна для всіх слов'ян рубежу нашої ери. Це було осіле землеробське населення з розвиненими ремеслами, ювелірною справою і торгівлею. Саме на основні зарубенецької культури відбувається подальший історичний розвиток східнослов'янських племен. Перші згадки про слов'ян (під назвою венедів) - «велике плем’я», що жили між Віслою та Карпатами, в межах Сарматії дають античні автори І-II ст. (Тацит, Птоломей). Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Гетика» (551) та Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550-554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов’янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщав, що VI ст. існувало вже три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я). Поява на півдні Європи антів та склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп. На початку І тис. н.е. слов’янська етнічна спільнота стає самостійним учасником історичного процесу. Після 451 р. розпадається могутня гунська імперія і слов’яни без перешкод починають міграції у візантійські землі, доходячи до Малої Азії та Пелопоннесу. Більшість вчених пов’язує початок історії праукраїнського етносу з розселенням антів та склавинів. М.С.Грушевський вважав пращурами українців антів. Існує припущення, що етнонім “анти” є своєрідним попередником етноніму “українці”. Іранське слово анти означає “кінець”, “край”. Звідси народ “анти” – порубіжні мешканці, ті, що живуть на окраїні, українці. Проте остаточної відповіді це питання не має. Анти неодноразово згадуються в історичних працях VI-VII ст. Йордан переповідав, що анти ворогували з ґотами. Спочатку анти зуміли відбити напад ґотського війська, але через якийсь час ґотський король Вінітарій усе-таки розгромив антів і стратив їхнього князя Божа і 70 старійшин. У другій половині І тис. східні слов’яни зосереджувалися на просторах від Чорного до Білого моря і від Карпат до Волги. Соціально-політичне життя тамтешнього населення ґрунтувалося на племінній організації. Східні слов’яни на той час заселяли більшу частину території України. У VІІІ ст. у них виникло кілька союзів. Історичним центром східного слов’янства здавна було Середнє Подніпров’я, де проживали поляни. Тут знаходилися такі міста як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Припяттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті). Північну групу слов’янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Господарство слов’ян ґрунтувалося головним чином на землеробстві при допоміжній ролі скотарства та промислів. У VІІ - ІХ ст. поширюються залізні знаряддя, вдосконалюється техніка землеробства (запроваджується рало з наральником і чересло; поступово перелогова система землекористування витісняється двопіллям), розширюється асортимент культурних рослин (вирощують пшеницю, просо, жито, ячмінь, боби, горох, ріпу). Поширюються ремесла – гончарне, залізоробне, ювелірне та ін. Товарне виробництво сприяло розширенню зовнішньої торгівлі з Візантією, Болгарією, Хазарією та іншими країнами. Звичаї слов’ян спиралися на язичницьку систему вірувань. Головним божеством був Перун – бог неба, грому, блискавки, покровитель князя та князівської влади. Велес захищав худобу, протегував торгівлі та достатку. Бог вогню Сварог і його син, бог сонця Дажбог,виконували й функції героїв – вони створили плуг, навчили людей вирощувати пшеницю, молоти зерно та пекти хліб. Дажбог протегував також світській владі. Богиня Мокош була покровителькою жінок, врожаю, плодючості. Певні залишки зооморфізму зберігалися в образі бога Симаргла – охоронця посівів і землеробства в цілому. Повітрям, бурями керував Стрибог, місяцем – Хорс. З іншим рівнем міфологічної ієрархії були пов'язані сімейно-родові та сезонні культи. х яскраві зразки – культи землеробського бога Рода, уособлення єдності спільноти, творця Всесвіту, Лада, жіночих божеств-рожаниць – покровительок плодючості та жіночого начала, культи Ярила та Купали. Ще один рівень міфології представляли напівбожественні істоти – Домовик, Громовик, Лісовик, Водяник, Мара, Пальовик, Гайовик, Перелесник, полудниці, упирі, русалки, мавки. Як наочні втілення слов'янського пантеїзму вони мали антропоморфні або зооморфні риси. Власного імені, на відміну від богів, вони не мали і могли як допомагати, так і заважати людині – залежно від того, як вона до них ставилася. Утіленням структури Всесвіту для слов'ян були образ світового яйця та світового дерева – Вирію (берези, явора, яблуні тощо). Його крона символізувала небо – простір Сонця, Місяця і птахів. Стовбур, заселений бджолами, ототожнювався із землею, корені – з підземним світом, населеним зміями та бобрами. Яскравим свідченням міфологічних уявлень давніх слов'ян є Збруцький ідол або Святовид (знайдений в 1848 р. біля села Личківці коло Гусятина (Тернопільська область) в річці Збруч). Стовп поділений трьома горизонтальними ярусами , на яких в барельєфах показано, як уявляли слов'яни будову Всесвіту. На нижньому ярусі – бог підземного світу, що тримає на руках землю, на середньому – земля з людьми, на верхньому, найширшому – небо, заселене богами. На передній грані стовпа зображена Велика Богиня з рогом тура у руці. Її плодоносна сила підкреслюється тим, що вона зображена посередині з дитиною. Ліворуч від неї – бог воїнів з однолезим мечем, які були поширені на Русі в X столітті, і конем біля ніг. Місця поклоніння богам називають капища, де встановлені ідоли певних богів. Майнове розшарування населення викликало соціальну диференціацію, розклад родово-общинного ладу та формування феодальної системи. З іншого боку, набирає силу процес об’єднання окремих племен. Виникають державні утворення – племінні князівства. Поступово народні збори втрачають силу, на передній план виходить князівська влада, спочатку виборна, а далі – і спадкова. Вже в VІІІ-ІХ ст. існували три осередки східнослов’янської державності: Куявія (ототожнюють з Київщиною), Славія (Новгородщина) та Артанія (Тмутаракань). Перше з них, на думку фахівців, стало територіальним і політичним ядром, навколо якого зростає Давньоруська держава. Отже, наприкінці І тис. н. е. процес консолідації східних слов'ян відбувається майже на всій території сучасної України. Пам'ятки східнослов'янських культур VIII–IX ст. засвідчують, що в останніх склалися передумови для переходу до феодальної держави. Язичницька релігія східних слов'ян із розвиненими культами, міфологією також характеризує суспільство, яке вже вийшло за межі первісної ідеології і в якому язичництво було не лише релігією, а й цілісною системою уявлень про навколишній світ, основні явища природи, космос, тобто містило в собі й позитивні знання. Підтримуючи різноманітні зв'язки із сусідами, праукраїнські східнослов'янські племена в соціально-політичному, економічному, етнічному ї культурному планах у цей час становили спільність, здатну протистояти будь-якій експансії ззовні. Наголошуючи на цьому, писемні джерела згадують і про політичні центри цієї спільності – Куявію, Славію, Артанію, пізніше – про могутнє політичне об'єднання – "Руську землю" в Подніпров'ї, відоме далеко за межами тогочасного східнослов'янського світу. Досягнення східнослов'янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об'єднання в єдиній державі – Русь – сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної та духовної культури. Запитання для самоперевірки. 1. Виділення періодів історії первісного суспільства ґрунтується на: а) характері господарства; б) матеріалі і технології виготовлення знарядь праці; в) змінах суспільного устрою. 2. Коли починається перехід до відтворюючих форм господарства: а) палеоліті; б) мезоліті; в) неоліті; г) енеоліті. 3.Назвіть характерні риси Трипільської культури. 4. Панівне становище у Великій Скіфії займали: а) царські скіфи; б) скіфи-орачі; в) скіфи-землероби; г) скіфи-кочовики. 5. Які міста-держави були засновані греками на території Північного Причорномор’я та Криму. Узгодьте їх з сучасними територіями. 6. Яка з теорій походження слов’ян є найсучаснішою?  перейти в каталог файлов | Образовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей |